Переходимо до відеоформату. Випуск 1: "Елізабет Кокейн в образі Венери"

 

Тулліо Кралі (1910 – 2000). Маляр високого польоту

Як ми вже говорили, погано було бути хорошим художником при Гітлюшці, погано було бути хорошим художником при всьому совдепі, але… Добре бути годним маляром при Муссоліні. Бо будучи не навіженим диктатором, а все ж таки провідником свого народу (хай багато в чому і наївним), дуче розумів мистецтво майбутнього, розумів необхідність технічного і мистецького прогресу заради майбутнього, і в майбутнє намагався вести країну, аби не багато «але». І саме тому при ньому розквітнув для світового живопису унікальний італійський футуризм – стиль, за який десь розстріляли б, а десь просто дали б копняка з професії.

Тож не відкинуті, а навпаки обласкані владою у 1920-30-х, футуристи Італії свій патріотизм несли і далі крізь все ХХ ст. Один з таких – художник-довгожитель Тулліо Кралі, який одним з перших у світі подарував глядачеві екстремальне і захопливе відчуття польоту – майже від першої особи.

Сей етнічний хрват народився на території сучасної Чорногорії у 1910 році, але надалі все своє життя присвятив Італії – за будь-яких змін режиму в країні. Замолоду спробувавши сісти за штурвал літака Тулліо зрозумів – от тут, у кокпіті, у повітрі, в авіації і є вся романтика і любов його життя. Так, почавши малювати літаки і все, що пов’язано з польотом, Кралі увійшов у коло футуристів, з якого і не виходив більш ніколи. У 1930-х роках Кралі намотував кола над Італією за штурвалом винищувачів, потім малюючи навіть не стільки те, що він побачив, а те, що він відчув.

От як ці знамениті атмосферні картини, що роблять безпосередньо вас учасником польоту.

"Перед розкриттям парашуту" (1939)

"Піке над містом" (1938)

А поміж тим - пробував себе як архітектор і модельєр. Його сміливі конструктивні рішення досі високо цінуються, хоча й втілити їх тоді було дещо важко. Коли ж війна вже стукалася по всіх дверях Європи, молодий футурист заповзявся прославляти і інші роди військ.

"Моряки"

Але в першу чергу – рідну авіацію.

"Наліт на Олександрію"

Ні, не воював – певно і не пустили б, бо надто цінували на батьківщині (про що говорить той факт, що ще до війни йому був наданий спеціальний дозвіл на безкоштовні польоти будь-якими італійськими авіарейсами, аби тільки малював). Але опісля війни не зрадив поглядам, будучи ведучим на радіо (в Каїрі, до речі), прославляв свого вчителя, засновника футуризму Філіппо Марінетті – друга і сподвижника дуче. І… власне, за що окрема повага, вже 1969 році довів свої переконання і цією чудовою картиною «Божественний вітер». Де незворушний пілот-камікадзе заливає власною кров’ю всю Азію. 

Тож Тулліо Кралі і сам залишавсь незворушним, і своє довге післявоєнне життя провів у повазі, ставши легендою італійського живопису задовго до кончини у забезпеченій старості. 

Арно Рінк (1940 – 2017). Сюрреалізм і богема в НДР

Погляньмо сьогодні на одного цікавого німецького маляра, який, щоправда, став зіркою переважно в середині самої Німеччини, і то – спочатку тільки східної, адже все його творче життя пов’язано виключно з містом Лейпциг. Менше з тим, визнано, що Арно Рінк, будучи учнем відомого НДР-івського художника Бернгарда Гайзіга, пізніше сам став видатним педагогом і виростив генерацію митців, що визначають течії німецького живопису вже сьогодні.

Передусім, звернемо увагу от на що. Живучи за залізною завісою, герр Рінк у 1960-х ляпав на полотно найогидніший соцреалізм з Владіміром Члєніним в центрі композиції, за що його критикував навіть його іменитий вчитель. Одначе, яка знайома історія – будучи обласканим владою митцем, Рінк мав доступ до огляду світового сучасного мистецтва (на відміну від більшості його співвітчизників по НДР), а відтак, побачивши твори Сальвадора Далі, нарешті зрозумів, що він дійсно займається не тим і малює якесь лайно (як це схоже на історію так званого совєцького року, чиї представники, часто будучи дітьми номенклатурників, мали вихід до нормальної західної музики). Тож, спочатку нахабно копіюючи стиль Далі, зрештою досить швидко наш богемний комуніст випрацював власний особливий атмосферний почерк, завдяки якому і вписав своє ім’я в історію європейського живопису 20 ст. 

Намагаючись зрозуміти політичні вподобання Рінка, я знайшов кілька його інтерв’ю вже після повалення Берлінського муру. І вчергове зрозумів, що життя «еліти» у соцтаборі настільки кардинально відрізнялося від життя простого наріду, що саме цей прошарок соціуму мав всі підстави ностальгувати за минулим, адже «при Сталіні в мене хуй стояв», і взагалі я був непогано забезпечений. А проте, цитати Рінка видаються дійсно цікавими. Тож, разом із картинами сюрреаліста з НДР, звернімо увагу і на деякі його свідоцтва.

- Мені було 5 років, коли Німеччину почали бомбардувати союзники. Ті роки я провів у місті Кассель, і бомбардувальники летіли над нашим містом. І чого ми боялися найбільше – це того, що бомбардувальники повертатимуться назад ще не з порожніми люками, і просто скинуть бомби на нас, аби не нести на базу зайвий вантаж. Потім прийшли американські танки. Їх солдати боялися брати в німців щось крім яєць, аби не отруїтися. А ми, діти, хотіли шоколаду. Тож іноді крали яйця, щоб в американців міняти їх на шоколад.

- Колись я був головою Асоціації художників у Лейпцигу. Структура була такою: усі підприємства – тобто профспілки, партія, районна рада тощо – мали кошти для укладання контрактів. І робилися спроби розіслати якомога більше замовлень живописцям, незалежно від якості, аби якось забезпечити художників грошима. Тому соціальне забезпечення в нас було відносно хорошим. Звісно, це не сприяло конкуренції, та й було багато сумнівних питань. Але я міг сказати представнику райради: «Дай-но отому ще тисячу марок, йому знадобиться». Зважаючи на те, що транспорт і їжа були досить дешевими – цього вистачало.

(власне, ця сентенція багато каже про якість митців соцреалізму, які працювали по госплану без особливої мотивації власного розвитку)

- Партії це було потрібно. Якщо ви хочете представляти систему – не кажу «прославляти», бо небагато з нас зайшли так далеко – ви повинні зробити її репрезентативною. От ми і малювали картини на кшталт «Бригадир», чи там «Ланковий у бригаді погоничів худоби», створюючи уявлення про соціалістичний світ. Але коли на початку 80-х всім стало зрозуміло, що все йде нанівець, що нас певно обдурювали, репрезентативне мистецтво стало непотрібним партії. Бо зрештою через нього ставало зрозуміло, що все навкруг валиться.

- Свого часу я виконав два великих завдання. Спочатку намалював дещо дійсно дуже погане – «Паризьку комуну». Але потім вийшла картина «Іспанія 1938». Без оплати за замовлення, але держава викупила її за 8000 марок. Я розізлився і посварився з партійниками.

Журналіст: Але ж 8000 марок це було невеличке багатство на той час! Але вам було цього мало?

- Так, мені було мало. Про мене казали «Да в нього манія величі!». Але я просто хотів більше за цю картину. Зрештою, додали ще 2000 марок, щоб відчепився.

(крок до прозріння митця – все ж таки хочеться грошей, а не талонів на харчування. Хочеться продавати свою творчість, а не виконувати план. От, власне, і ця картина)

- 1975 року нас до себе на з’їзд запросила комуністична партія ФРН. Мене і ще кількох художників з НДР. Діло було в Ессені. Цей з’їзд більше нагадував якийсь садовий клуб – всі сиділи за столиками, спілкувалися, а хтось там попереду штовхає промови. І тут налетів «Чорний блок» - місцева маоїстська організація. Поліцейського, який намагався їм завадити, маоїсти скинули з мотоцикла і побили – здається, зламали йому ногу. Ми не звикли до такої жорстокості.

(Авжеж ви не звикли! Бо як то не дивно, у загниваючому ФРН комуняцькій мерзоті давали волі набагато більше, ніж навіть у квітучому НДР, де за такий модний вихід проти поліцейського дехто потім би власною кров’ю харкав в гостях у Штазі).

- У ФРН ми купили платівки Дженіс Джоплін (А що, у НДР не можна було? А чому? 😕), і повернулися у потяг. Аж тут вночі до нас прийшов митний патруль – чоловік і неймовірно потворна жінка. Сказали: «Розпакуйте все!» Зрештою, в нас забрали просто все куплене, включно з платівками Джоплін, і доправили їх до нашого партійного керівництва (ох, яке воно – повітря свободи!).

- Щодо Берлінського муру і мистецтва в НДР, я не раз казав – цей мур захищає мене від Йозефа Бойса. Звісно, мене за ці слова критикували навіть свої.

(Йозеф Бойс – огидний західнонімецький кітч-митець у стилі жителів вагону Леся Подерв’янського. І начебто можна Рінка зрозуміти - але ж і мислить він як забезпечена людина, для якої мур це захист від кітчу, а не в'язниця, як для більшості його співгромадян).

- Мій старший колега Вольфганг Маттойер не раз казав про мене «Наш молодий наївний товариш Арно!». Адже спочатку я вірив у все це. Я був переконаний, що в громадянській війні в Іспанії всі хто за Франко – погані, всі червоні – хороші. Я справді дуже повільно пробирався крізь ці нетрі. Читав «По кому б’є дзвін», читав Андре Мальро. Аж поки не помітив – червоні теж були свинями. І росіяни, які були там – так само. І тут мою свідомість просто порвало на шмаття. І десь в середині 1970-х наївність випарувалася. Я відчув, що в мене більше немає колишньої функції, і це було нестерпно. Я згадав, як сказав Ів Монтан: «Я був крайнім лівим. Але зрештою став консерватором, для мене стало важливим зберігати традиційні цінності». Зрештою, це стало важливим і для мене.

Що ж, подякуємо і на цьому. І констатуємо, що ця зміна світогляду, дуже помітна по похмурих автопортретах художника, зрештою відобразилася і на всьому живописі Арно Рінка. До якого власне і перейдемо.

Перемога "Атланти Брейвз" у Світовій серії МЛБ.

 Спорт на #Радіо_Хартман

І знову (аж вдруге за два роки) я напишу про бейсбол, але не поспішайте тікати.

Сьогодні вночі "Атланта Брейвз" сенсаційно стала чемпіоном МЛБ, не маючи переваги домашньої поляни проти "Х'юстон Астрос" - 4:2 у фінальній серії і розгром 7:0 у вирішальному матчі на полі суперника. Чому цей факт має бути цікавим?

Справа в тім, що "Атланта" - ледь не єдина команда у великих спортивних лігах США, що поки не піддалася огидній толерантній істерії, і зберегла свій логотип і свою назву навіть під тотальним тиском лівацької пропаганди. Одразу і не здогадаєшся - але "сміливці", Braves, се є назва, взята від назвиська, яке з 19 ст. застосовувалося до молодих індіанських воїнів, що пройшли багаторівневе випробування на профпридатність - називали їх Bravos. Відтак, і на логотипі клубу красується томагавк. 

Щоб ви розуміли, в останні роки в Штатах просто примусили змінити назви кілька старих франшиз, чиї назви походять від індіанців. Бейсбольний "Клівленд Індіанс" з наступного року перетвориться на "Гардіанс", футбольний "Вашингтон Редскінс" вже став... просто "Вашингтон Футбал Тім" (щоб нікого взагалі не образити). Наступними мають стати "Чікаго Блекхокс". Все доходить до того, що вболівальникам на стадіонах забороняють вдягати індіанські головні убори з пір'ям - бо це расизм.

І тільки "Атланта" люто тримається за свою історію. Більш того. Коли минулого сезону вболівальникам таки заборонили використовувати на трибунах поролонові томагавки, і робити ними фірмовий рублячий жест у підтримку команди, вони принципово почали робити той самий жест просто рукою.

Ну а коли на місто опускається темрява - глядачі вмикають ліхтарі на телефонах, і під індіанську музику "рублять" вже так, щоб було видно всьому світові. 

Зрештою, самі бейсболісти після хоум ранів роблять розмашистий рублячий жест, який чимось нагадує fuck you всьому толерантному суспільству. Суспільство, до речі, біситься до кривавих соплей. Збирає демонстрації, малює транспаранти про расізм, сексім, єблізм і тд. 

Але "Атланта" і її фанати тримаються, співають і рублять. Тож чемпіонство "Брейвз" - це, такі да, одна з найприємніших подій, що могли статися в американському спорті.

Абетка Георгія Нарбута. Літера Н. Hartmann edition

 

In the Court of the Crimson King. Історія обкладинки

 В цей день, 10 жовтня, але тільки 1969 року покупці в музичних магазинах Великобританії стояли перед вітринами в шокови. Вони ще толком і не знали, що в нокдаун їх відправив один з найвпливовіших альбомів в історії рок-музики – In the Court of the Crimson King від гурту «King Crimson», який власне вийшов в світ у цей день. Та й звідки ж їм то було знати? Але менше з тим, вони стояли перед вітринами, ся намагаючи зрозуміти: «ЩО ЦЕ?».

І якщо власне про звитяги гурту «King Crimson» вам напише Bulba Torbins, то я сьогодні оповім, на що ж дивилися ті самі знічені покупці. За пару тижнів до того молодий поет і продюсер Піт Сінфілд, автор текстів згаданого гурту, метався Лондоном, аби вирішити єдину задачу – йому потрібна була обкладинка для дебютного альбому гурту, який він продюсував. Перебравши кілька стандартних варіантів, Сінфілд вирішив заїхати до свого друга, з яким зовсім нещодавно закінчив художню академію. Друг на ймення Беррі Годбер, що ніколи в житті не малював обкладинки до рок-пластинок, та й взагалі не бачив себе художником, сказав: «Ну і як я тобі то намалюю? Дай принаймні послухати, що ви там співаєте». Але… Послухавши першу ж композицію, відому нам як «Шизоїд 21-го століття», провадив Пітові: «Іди собі. Розберуся». І вже за кілька днів вся група була зібрана на презентацію того, що мало стати обкладинкою їх дітища.

Так, гурт стояв перед свіжонамальованою картиною так само в трансі, як потім і ті самі покупці. Вони побачили абсолютно потворне обличчя, перекошене у страшній гримасі, що наче виверне цього урода навиворіт – і зрозуміли, «От він, наш шизоїд! От той, хто намагається засміятися ротом, але в очах його нескінченний жах!». Невдоволеним був лише барабанщик, але, як сказав гітарист гурту Роберт Фріпп, тому і назва King Crimson не подобалась, тому на нього можна не зважати.

Шизоїд так вразив Сінфілда, Фріппа і компанію, що на лицьовій стороні дебютної (!) пластинки було вирішено навіть не писати назву гурту і самого альбому – тільки потворне обличчя, і все. А відтак, вже 10 жовтня 1969 року покупці побачили одне з найвпізнаваніших зображень в історії рок музики, толком не розуміючи, чия ж це робота. Разом з розривним музичним матеріалом це забезпечило альбому культовий статус вже з першого дня продажів.

На жаль, сам автор обкладинки Беррі Годбер слави не зажив. Просто тому, що вже за кілька місяців помер від серцевого нападу у віці всього 24 років. Але ім’я своє обезсмертити він встиг єдиною картиною. Сьогодні її оригінал досі зберігає Роберт Фріпп, і продавати нікому не збирається.

Досі сперечаються про джерело натхнення для Годбера. Хтось каже про картину «Навухудоносор» Уільяма Блейка, хтось апелює до банальщини як «Крик» Едварда Мунка. Мені особисто ся огидна морда завжди асоціювалася з відомими словами з повісті Роберта Шеклі «Абсолютна зброя»: «Мені подобається спокійна протоплазма, але мені також подобається і активна протоплазма!». Проте, якщо ви послухаєте саму композицію «Шизоїд 21-го століття» (перший коментар), зрозумієте, що ніяких інших джерел натхнення Годберу і не потрібно було.

Живопис і доля Олева Суббі (1930 – 2013)

Проглядаючи колекцію живопису естонських художників, зрозумів, що по їх біографіям можна складати «Енциклопедію життя в йобаному совку». От розглянемо сьогодні приклад одного з найвидатніших митців Естонії Олева Суббі. І варто тут говорити в першу чергу навіть не про його картини, а про його родину.

Тож дивимось. Батько Олева – Йоганесс Суббі, герой визвольних змагань Естонії за незалежність, кавалер Хреста Свободи. 1940 року був заарештований при окупації країни совками, і 1942 року вбитий у таборі. 

Сам Олев вже 1949 року був примусово вивезений у Красноярскій край – разом із ще ста тисячами найактивніших громадян балтійських «республік». Живучи у засланні до 1956 року, зустрів свою майбутню дружину – також заслану Гелі Сузі. 

Гелі була дочкою міністра освіти Естонії Арнольда Сузі – і її батько у совіцьких таборах провів 16 років. 

Брату її – Хайно – пощастило більше. Він чимало повоював проти Совдепії у складі естонського легіону фінської армії, вдало емігрував до Німеччини, а потім до США. Став відомим письменником.

І от на такому бекграунді уявіть, як паскудно і абсурдно виглядає підпис «Живопісь СССР» в деяких інтернет-галереях, куди включені твори Суббі. Хоча б тому, що до СССР його полотна фактично не мали жодного стосунку.

Адже повернувшись із заслання, Олев Суббі обрав собі творчий шлях, із претензією відторгнути сучасний художній канон, і повернути до життя яскраві стилі, що панували у 30-х роках. Відтак, його творчість начисто позбавлена совкізму і соцреалізму як такого. В себе в Естонії, де люди не піддавалися впливу імперії зла, він міг творити ігноруючи цензуру – тому з середини 60-х він малює абсолютно невластиві забитому совку ню, намагаючись додавати символізму у кожну деталь, що оточує оголених моделей. Прожив Суббі довге життя, і на батьківщині користувався незаперечним авторитетом і повагою – як в окупованій, так і у вже вільній Естонії.