Скажу я кілька слів зараз за пропаганду.
Досить цікавий піддослідний матеріал нам в цьому плані дає Японо-Китайська війна 1894-1895 року. Японія на той час завершила хвилю індустріалізації, й побачивши, що під кімоно зявились чималі мязи, вирішіла розвязати перший великий військовий конфлікт в новій для себе ері. Таким чином під пиздюлі японського мілітаризму потрапив Китай, в котрого самураї зажадали забрати з-під контролю Корею.
Війна вийшла дуже брудною й некрасивою (хоча де вони є, ті красиві війни) - в гірших традиціях Японії. З одного боку барикад - повний безлад і загнивання китайської імперії, з іншого - підступність і жорстокість японців. Проте, війну треба якось виправдовувати і презентувати. Тому будь-який навіть рядовий вчинок того чи іншого офіцера моментально перетворювався на подвиг і приклад наслідування.
Тут японські живописці і вимушені були раптово перекваліфікуватись з малювання самураїв, вишень і гори Фудзі на пропогандистські малюнки зі зводками з фронтів. Власне головною задачею було - переодягти ідального японця, тобто самурая, зі старого шкіряного доспіху в новеньку офіцерську форму. От і подивимось що вийшло.
Смерть генерал-майора Одера в битві при Вейхайвеї. Насправді - ніхто не знає, як він загинув. Генерал сам очолив атаку своєї 11-ї бригади, далі кажуть, що скосило кулею, чи то зачепило осколками - проте ся здає художник Утагава Кокунімаса вирішив об'єднати тут взагалі всі варіанти смерті.
Японські розвідники на позиціях ворога. А китаєць же ж мабуть просто відлити відійшов...
Японський Матросов. Рядовий інженерного полку підірвав браму ворожого форту. "А пулі лєтяяяяяяяяят!"
Сон офіцера. Повертається от він додому з перемогою, а тут й дружина вже раком стоїть, а служниця саке несе. І сікура
А от це вже не сон. Масова страта полонених, як приклад гордості (!!!!!!!!!). А лише за 50 років за такі викрутаси вже Японію в свою чергу не пожаліють.
Благароднає сабраніє. А нє пєрєкінуцца лі нам у картішкі? Корнет Такігава, налийте саке!
Ну але ж без споглядання місяця і гір японського живопису не буває, хоч ти їх повбивай. Щоправда тут на іншому березі вогнища ворожої армії.
Атака другої армії при Порт-Артурі. Китайці зображені як лякливі таргани, тіпа стріляй не хочу
Осьосьо тобі! І до речі це дуже реалістично - китайці йшли на війну саме в такому лахмітті і з такою архаїчною зброєю.
Супермен-вікінг капітан Авата. Наче був серйозним фехтувальником - а значить ідеальний герой для пропаганди.
Атака японської другої армії на Цьзіньчжоу. Автор нам кагбе намєкає, шо японські бетмени несуть світло у варварські орди, що лишились на рівні розвитку 15 сторіччя.
Ну а це вже капітуляція. Причому знову-таки - одіж учасників цілком достовірна. Японці тут виглядають світочами цивілізації.
Власне такі листівки створювались кращими японськими авторами десятками й сотнями. Перемігши Китай, Імператор Муцухіто підготував підгрунтя майбутнього тріумфу у війні 1904-1905 року з Росією - і в тому числі, підгрунтя й ідеологічне.
А тепер просто гляньте, ЯКУ ХУЙНЮ в якості пропагандистського матеріалу штампувала царська Росія напередодні російсько-японської війни.
А потім була світова ганьба в війні й нищівна поразка від Японії в Цусімі. Пишуть історики - моральний дух підвів.
Взагалі, завершуючи, скажу, що в плані ідеологічного плакату царська Росія - одна з найгірших країн всіх часів. Більш слабких робіт ніж в імперських пропагандистів я не бачив ніколи. Зрештою, вони як і держава канули в Лєту - туди їм і дорога.
суботу, 28 серпня 2010 р.
понеділок, 23 серпня 2010 р.
День варфоломіївської масакри
А між тим з нашим великим святом співпала ще одна цікава дата - як раз завтра виповнюється 438 років Варфоломіївській різанині в Парижі. Так, рівно в ці хвилини, але у 1572 році паризькі католики займалися ось цим:
картина латиського живописця Карліса Гуна "Напередодні Варфоломіївської ночі".
Геніяльно, як на мене. Такий собі простий побутовий момент, за которим стоїть кривава лазня, що станеться за кілька годин.
А ось друга картина того ж Гуна з цієї серії. Це вже сама тусня пішла:
І, можливо, той самий чувачок каже: "Ну шо, тварино? Казав я тобі, не водися з гугінотами!"
Так я про шо кажу. Користуючись датою, подивився я фільм "Королева Марго" 1994 року з Ізабель Аджані і Даніелем Отеєм. І скажу я вам - кіно це просто щікарне. Як на мене - ледь не краща екранізація Дюма. Підбір акторів, костюми, сама гра - все виконано на найвищому рівні. І головне - на відміну від роману Дюма, сповненого романтичної нудоти й історичних наклепів, фільм лаконічний, жорстокий, динамічний і історично куди достовірніший за оригінал. З нього викинуто такого незрозумілого героя як де Муї, зате зявились цілком історичні граф Арманьяк і капітан гвардії де Нансей. Генріх Наварьский в виконанні Отея - просто вбивчий. Розпусна й божевільна атмосфера королівського двору передана неперевершено. Коротше, дивіцця, моя порада.
Ну й останнє. Я ненавиджу Алєксандра Дюма. Цілком свідомо стверджую, що це - Олесь Бузина свого часу. Мало хто настільки огидно потворив історію своєї країни. Хоча й не дивно - Дюма був негром, тому й ненавидів білу Францію. Але ж ось що дивно - змішавши з лайном королівський двір, обливши брудом найвидатнішого в історії французського політика Рішельє, Дюма одночасно героїзує такого собі де Бюссі. Тому питання до знатоків - що зробив де Бюссі у Варфоломіївську ніч?
Відповідь - під галас, вбив своїх братів і родичів, з котрими судився за замок Амбуаз.
Такий от романтичний герой.
картина латиського живописця Карліса Гуна "Напередодні Варфоломіївської ночі".
Геніяльно, як на мене. Такий собі простий побутовий момент, за которим стоїть кривава лазня, що станеться за кілька годин.
А ось друга картина того ж Гуна з цієї серії. Це вже сама тусня пішла:
І, можливо, той самий чувачок каже: "Ну шо, тварино? Казав я тобі, не водися з гугінотами!"
Так я про шо кажу. Користуючись датою, подивився я фільм "Королева Марго" 1994 року з Ізабель Аджані і Даніелем Отеєм. І скажу я вам - кіно це просто щікарне. Як на мене - ледь не краща екранізація Дюма. Підбір акторів, костюми, сама гра - все виконано на найвищому рівні. І головне - на відміну від роману Дюма, сповненого романтичної нудоти й історичних наклепів, фільм лаконічний, жорстокий, динамічний і історично куди достовірніший за оригінал. З нього викинуто такого незрозумілого героя як де Муї, зате зявились цілком історичні граф Арманьяк і капітан гвардії де Нансей. Генріх Наварьский в виконанні Отея - просто вбивчий. Розпусна й божевільна атмосфера королівського двору передана неперевершено. Коротше, дивіцця, моя порада.
Ну й останнє. Я ненавиджу Алєксандра Дюма. Цілком свідомо стверджую, що це - Олесь Бузина свого часу. Мало хто настільки огидно потворив історію своєї країни. Хоча й не дивно - Дюма був негром, тому й ненавидів білу Францію. Але ж ось що дивно - змішавши з лайном королівський двір, обливши брудом найвидатнішого в історії французського політика Рішельє, Дюма одночасно героїзує такого собі де Бюссі. Тому питання до знатоків - що зробив де Бюссі у Варфоломіївську ніч?
Відповідь - під галас, вбив своїх братів і родичів, з котрими судився за замок Амбуаз.
Такий от романтичний герой.
пʼятницю, 20 серпня 2010 р.
Баскетбольна бійка - "зоряні войни" в Афінах!
Ох же ж давненько не радував мене улюблений вид спорту такими драками, яка сталась вчора в товарняку Греція - Сербія. Гарячі балканскькі пацани за майже рівного рахунку не дограли дві с половиною хвилини матчу, коли зірка збірної Греції Антоніс Фоцис вирішив попитатись в Мілоша Теодосіча "Якого хуя бля!!!???" підкріпивши питання тичком в морду. Молодий сербський талант виявився не надто лякливим і зарядив набагато габаритнішому грекові в обличчя, а потім мов під танк кинувся на здоровенного і страшного грецього ніггера Софокліса Схорцанітіса. Й понеслася січа - апефеозом розбірок баскетбольних грандів став удар стільцем від Ненанда Крстіча в шию Йонаса Борусіса, жаль, що серб промахнувся, цілив-то в ніггерську мавпу. Коротше, дивіцця обовязково.
Зрештою, судді відвели обидві команди в роздягальні, матч не було дограно.
А от у футболі такого не було б. Якби ці пацани були футболістами, то Теодосіч впав би від першого ж тичка, зображаючи смертельну агонію, Фоцис отримав би червону картку, і на тім історія б скінчилась
Зрештою, судді відвели обидві команди в роздягальні, матч не було дограно.
А от у футболі такого не було б. Якби ці пацани були футболістами, то Теодосіч впав би від першого ж тичка, зображаючи смертельну агонію, Фоцис отримав би червону картку, і на тім історія б скінчилась
пʼятницю, 6 серпня 2010 р.
Рене де Шатійон, вєра, царь і атєчєство
Свого часу, переглядаючи красиву епічну казку "Царство небесне", я зовсім не пізнав в цьому ексцентричному дядьку, що по фільму зветься Рене де Шатійон, того самого кремезного скотта з "Хороброго серця", що був правою рукою Уоллеса-Гібсона. А це він.
Та я не про те. Кажу, що стараннями ірландського актора Брендона Гліссона, французський лицар Рене де Шатійон вийшов одним з історично найдостовірніших образів в фільмі, фактаж котрого кульгає на чотири копита. За виключенням того, що Рене не був тамплієром - роль Гліссона повністю відповідає реальній постаті де Шатійона.
А особистість це була вельми цікава, як хто не знає. Бідний лицар, не маючи статків в Європі, подався в Святу Землю, і вигідно одружившись там, відхопив дуже смачну частку Антіохії. Проте "удаль маладєцкая" в баняку грала й кипіла, тому з молодих років за Рене водилася погана звичка: регулярно порушувати всі пакти і домовленості між мусульманами та християнами Святої Землі, і грабувати ледь не кожен караван, що зустрінецця на шляху. В "Царстві небесному" це є. Одначе, буйний норов і тут не знаходив втіхи. Саме тому, за Рене де Шатійоном числяться кілька подвигів, що зробили його однією з наймерзенніших особистостей свого часу.
- 1156 року армія Рене напала на острів Кіпр - власність православної Візантії, союзника Папства. Тут він наказав своїм благародним воїнам згвалтувати всіх черниць, й відрізати вуха і носи всім священикам. Коли він зажадав від кіпріотів викуп за полонену знать, виявилось, що його солдати так розорили острів, що платити вже просто не було чим. Коли ж Імператор Візантії відрядив на Кіпр свій флот, де Шатійон зник з острова як і не було.
- 1160 року Рене де Шатійон грабував вірменські землі, проте потрапивши у засідку загримів у вязницю, де провів 16 років. Був випущений за наказом Саладіна.
- а тут найцікавіше. Знову вдало одружившись, Рене отримав в спадок місто Керак з його неприступними мурами. Тут в нього народилася нова оригінальна ідея: поклавши хуй на тонкий мир між муслімами та християнами, він вирішив спорядити флот, і Червоним морем діставшись Медіни ВИКРАСТИ ОСТАНКИ ПРОРОКА МУХАМЕДА. Питання - навіщо? Невже для того, щоб нанести страшний удар по підвалинам мусульманської віри? Та ні - все куди простіше. Рене збирався перевезти останки у Керак і брати з тисяч паломників непомірну плату за прохід. Зпочатку все було непогано, блискуче підготовлений Рене, і укомплектований місцевими піратами флот розорив все узбережжя Червоного моря, й майже дістався Медіни, аж доки рідний брат Саладіна, що мав флот в Середземному морі, не схопився і не переправив пішим ходом кораблі з Середземного моря в Червоне. Тут Рене знову поспіхом покинув територію де до того насрав.
- далі все відомо - знову десятки вирізаних караванів (наперекір проханням короля Єрусалимського й Раймона Тріполійського взятись за розум), і зрештою згвалтування сестри Саладіна. Ці дії призвели до війни між Саладіном та Єрусалимом, страшною різаниною лицарства в битві при Хаттіні й полоном для Рене де Шатійона. Як відомо, при Саладіні він тримався напрочуд зухвало і сміливо, що вивело з себе султана, котрий власноруч обезголовив гвалтівника своєї сестри. Ну а християнам у Єрусалимі з тих пір місця вже не знайшлося.
Історики одностайно звуть Рене відморозком, що зпровокував падіння Єрусалимського королівства. Всі історики, окрім... Та не повірите. Деяких російських. Наткунвся я вчірась на ісконно-канонічний сайт, котрий має заголовок "Национальное Возрождение России. С нами Бог!" І охуйний пацанчик Рене де Шатійон, як гроза мусульман, має на цьому сайті про себе очерк. Тепер дивіцця, що пишуть:
- За всю историю человечества мы знаем только одного дерзкого смельчака, который не побоялся бросить вызов всему мусульманскому миру и двинуть свои военные отряды на завоевание Мекки. Этим человеком был знатный французский аристократ эпохи крестовых походов граф Рено де Шатильон. (епік фейл 1 - флот його був укомплектований простими піратами , епік фейл 2 - не був він знатним аристократом!)
- Рискнем предположить, что негативное восприятие графа Рено в европейских работах, результат отсутствия христианской веры у самих авторов (а хулі ж - самі безбожники серед істориків!)
- і тепер найкраще: Рене Шатильонский погиб за Крест смертью мученика. А мы знаем, что кровь мученическая смывает все прегрешения. (етапіздєц, етапіздєц, етапіздєц!!!)
Ну й далі в тому ж стилі. Ну а мораль сієї байки така: ЯКІ БЛЯТЬ ЩЕ ПИТАННЯ СТОСОВНО КАНОНІЗАЦІЇ ІВАНА ГРОЗНОГО І СТАЛІНА??? Якщо Рене де Шатійон - то святий мученик, то Сталін, як я розумію, то взагалі равноопостольний чувачок. От так от - маразм крєпчал, но танкі наші бистри.
Жіноча краса в живопису
Є в світовому живопису такі речі, котрі я нездатен осягнути своїм убогим розумом. Наприклад, хоч вбийте, я не можу зрозуміти, як можна захоплюватися картинами Рубенса - точніше, його манерою зображення жінок. Здається, вся його творчість в цьому напрямку була спрямована на задоволення комплексів голандських селянок, котрі організували рух з гаслом "Даєш центнер стандартом краси!" й "Корова - друг людини!"
Власне в мене картини з зображенням ожирілих репанок, котрі заплутуються у складках своєї шкіри і гордовито світять целюлітом, викликають блювотні позиви, - це ж треба мати такий хворий смак, щоб так забити на всі стандарти жіночої краси, і прославляти абсолютно позбавлену форми біомасу.
От хтось скаже, що в ті часи саме й були такими стандарти красивої жінки. Одначе ж скільки ми бачимо сучасників Рубенса, котрі і близько не розділяють його бачення - от зокрема Дієго Веласкес, котрий створив полотно що за своею красою не втратило актуальності і досі.
Порівняємо. Ідеал Рубенса (і це ще такий, помірної ваги)
А от бачення Веласкеса
Як бачимо - далеко не всі жінки тоді тягнули на 100кг і не всі живописці були збоченцями а-ля Рубенс. Цікаво, що Веласкес свою Венеру малював перебуваючи в Італії - в Іспанії за таку картину можна було як мінімум загриміти на допити до інквізиції, в котрої такі зображення залишали в "душе нєпріятний слєд". Так це вам все ж не рубенсівська коньюктурщина.
Хоча зрештою, треба визнати - Голандія і досі лишається країною-непорозумінням, як і ті рубенсівські жінки. А в Іспанії через інквізиційну травлю красуні і взагалі перевелися.
Власне в мене картини з зображенням ожирілих репанок, котрі заплутуються у складках своєї шкіри і гордовито світять целюлітом, викликають блювотні позиви, - це ж треба мати такий хворий смак, щоб так забити на всі стандарти жіночої краси, і прославляти абсолютно позбавлену форми біомасу.
От хтось скаже, що в ті часи саме й були такими стандарти красивої жінки. Одначе ж скільки ми бачимо сучасників Рубенса, котрі і близько не розділяють його бачення - от зокрема Дієго Веласкес, котрий створив полотно що за своею красою не втратило актуальності і досі.
Порівняємо. Ідеал Рубенса (і це ще такий, помірної ваги)
А от бачення Веласкеса
Як бачимо - далеко не всі жінки тоді тягнули на 100кг і не всі живописці були збоченцями а-ля Рубенс. Цікаво, що Веласкес свою Венеру малював перебуваючи в Італії - в Іспанії за таку картину можна було як мінімум загриміти на допити до інквізиції, в котрої такі зображення залишали в "душе нєпріятний слєд". Так це вам все ж не рубенсівська коньюктурщина.
Хоча зрештою, треба визнати - Голандія і досі лишається країною-непорозумінням, як і ті рубенсівські жінки. А в Іспанії через інквізиційну травлю красуні і взагалі перевелися.
вівторок, 3 серпня 2010 р.
Історичний маразм
Натрапив якось на цю картіну Васнєцова "Битва слов`ян зі скіфами"
Це, звичайно, геніально. Це те, що прорубує дорогу шедеврам тіпа:
"Битва гвардії Наполеона з вікінгами" і
"Герой Радянського Союзу Іван Кожедуб знищує тамплієрів"
Проте, звичайно, нам зрозуміло, що хотів сказати живописець цією яскравою шарадою - начебто битва внутрі "Русской душі між дікостю і цивлізацією". Питання, хто ж з них переміг наразі вже не стоїть. Відповідь на нього за три десятиріччя дав Алєксандр Блок, своїм віршем:
Мильоны - вас. Нас - тьмы, и тьмы, и тьмы.
Попробуйте, сразитесь с нами!
Да, скифы - мы! Да, азиаты - мы,
С раскосыми и жадными очами!
Тож в кого там ще є якісь претензії на словянське братство??
Підписатися на:
Дописи (Atom)