Переходимо до відеоформату. Випуск 1: "Елізабет Кокейн в образі Венери"

 

Тулліо Кралі (1910 – 2000). Маляр високого польоту

Як ми вже говорили, погано було бути хорошим художником при Гітлюшці, погано було бути хорошим художником при всьому совдепі, але… Добре бути годним маляром при Муссоліні. Бо будучи не навіженим диктатором, а все ж таки провідником свого народу (хай багато в чому і наївним), дуче розумів мистецтво майбутнього, розумів необхідність технічного і мистецького прогресу заради майбутнього, і в майбутнє намагався вести країну, аби не багато «але». І саме тому при ньому розквітнув для світового живопису унікальний італійський футуризм – стиль, за який десь розстріляли б, а десь просто дали б копняка з професії.

Тож не відкинуті, а навпаки обласкані владою у 1920-30-х, футуристи Італії свій патріотизм несли і далі крізь все ХХ ст. Один з таких – художник-довгожитель Тулліо Кралі, який одним з перших у світі подарував глядачеві екстремальне і захопливе відчуття польоту – майже від першої особи.

Сей етнічний хрват народився на території сучасної Чорногорії у 1910 році, але надалі все своє життя присвятив Італії – за будь-яких змін режиму в країні. Замолоду спробувавши сісти за штурвал літака Тулліо зрозумів – от тут, у кокпіті, у повітрі, в авіації і є вся романтика і любов його життя. Так, почавши малювати літаки і все, що пов’язано з польотом, Кралі увійшов у коло футуристів, з якого і не виходив більш ніколи. У 1930-х роках Кралі намотував кола над Італією за штурвалом винищувачів, потім малюючи навіть не стільки те, що він побачив, а те, що він відчув.

От як ці знамениті атмосферні картини, що роблять безпосередньо вас учасником польоту.

"Перед розкриттям парашуту" (1939)

"Піке над містом" (1938)

А поміж тим - пробував себе як архітектор і модельєр. Його сміливі конструктивні рішення досі високо цінуються, хоча й втілити їх тоді було дещо важко. Коли ж війна вже стукалася по всіх дверях Європи, молодий футурист заповзявся прославляти і інші роди військ.

"Моряки"

Але в першу чергу – рідну авіацію.

"Наліт на Олександрію"

Ні, не воював – певно і не пустили б, бо надто цінували на батьківщині (про що говорить той факт, що ще до війни йому був наданий спеціальний дозвіл на безкоштовні польоти будь-якими італійськими авіарейсами, аби тільки малював). Але опісля війни не зрадив поглядам, будучи ведучим на радіо (в Каїрі, до речі), прославляв свого вчителя, засновника футуризму Філіппо Марінетті – друга і сподвижника дуче. І… власне, за що окрема повага, вже 1969 році довів свої переконання і цією чудовою картиною «Божественний вітер». Де незворушний пілот-камікадзе заливає власною кров’ю всю Азію. 

Тож Тулліо Кралі і сам залишавсь незворушним, і своє довге післявоєнне життя провів у повазі, ставши легендою італійського живопису задовго до кончини у забезпеченій старості. 

Арно Рінк (1940 – 2017). Сюрреалізм і богема в НДР

Погляньмо сьогодні на одного цікавого німецького маляра, який, щоправда, став зіркою переважно в середині самої Німеччини, і то – спочатку тільки східної, адже все його творче життя пов’язано виключно з містом Лейпциг. Менше з тим, визнано, що Арно Рінк, будучи учнем відомого НДР-івського художника Бернгарда Гайзіга, пізніше сам став видатним педагогом і виростив генерацію митців, що визначають течії німецького живопису вже сьогодні.

Передусім, звернемо увагу от на що. Живучи за залізною завісою, герр Рінк у 1960-х ляпав на полотно найогидніший соцреалізм з Владіміром Члєніним в центрі композиції, за що його критикував навіть його іменитий вчитель. Одначе, яка знайома історія – будучи обласканим владою митцем, Рінк мав доступ до огляду світового сучасного мистецтва (на відміну від більшості його співвітчизників по НДР), а відтак, побачивши твори Сальвадора Далі, нарешті зрозумів, що він дійсно займається не тим і малює якесь лайно (як це схоже на історію так званого совєцького року, чиї представники, часто будучи дітьми номенклатурників, мали вихід до нормальної західної музики). Тож, спочатку нахабно копіюючи стиль Далі, зрештою досить швидко наш богемний комуніст випрацював власний особливий атмосферний почерк, завдяки якому і вписав своє ім’я в історію європейського живопису 20 ст. 

Намагаючись зрозуміти політичні вподобання Рінка, я знайшов кілька його інтерв’ю вже після повалення Берлінського муру. І вчергове зрозумів, що життя «еліти» у соцтаборі настільки кардинально відрізнялося від життя простого наріду, що саме цей прошарок соціуму мав всі підстави ностальгувати за минулим, адже «при Сталіні в мене хуй стояв», і взагалі я був непогано забезпечений. А проте, цитати Рінка видаються дійсно цікавими. Тож, разом із картинами сюрреаліста з НДР, звернімо увагу і на деякі його свідоцтва.

- Мені було 5 років, коли Німеччину почали бомбардувати союзники. Ті роки я провів у місті Кассель, і бомбардувальники летіли над нашим містом. І чого ми боялися найбільше – це того, що бомбардувальники повертатимуться назад ще не з порожніми люками, і просто скинуть бомби на нас, аби не нести на базу зайвий вантаж. Потім прийшли американські танки. Їх солдати боялися брати в німців щось крім яєць, аби не отруїтися. А ми, діти, хотіли шоколаду. Тож іноді крали яйця, щоб в американців міняти їх на шоколад.

- Колись я був головою Асоціації художників у Лейпцигу. Структура була такою: усі підприємства – тобто профспілки, партія, районна рада тощо – мали кошти для укладання контрактів. І робилися спроби розіслати якомога більше замовлень живописцям, незалежно від якості, аби якось забезпечити художників грошима. Тому соціальне забезпечення в нас було відносно хорошим. Звісно, це не сприяло конкуренції, та й було багато сумнівних питань. Але я міг сказати представнику райради: «Дай-но отому ще тисячу марок, йому знадобиться». Зважаючи на те, що транспорт і їжа були досить дешевими – цього вистачало.

(власне, ця сентенція багато каже про якість митців соцреалізму, які працювали по госплану без особливої мотивації власного розвитку)

- Партії це було потрібно. Якщо ви хочете представляти систему – не кажу «прославляти», бо небагато з нас зайшли так далеко – ви повинні зробити її репрезентативною. От ми і малювали картини на кшталт «Бригадир», чи там «Ланковий у бригаді погоничів худоби», створюючи уявлення про соціалістичний світ. Але коли на початку 80-х всім стало зрозуміло, що все йде нанівець, що нас певно обдурювали, репрезентативне мистецтво стало непотрібним партії. Бо зрештою через нього ставало зрозуміло, що все навкруг валиться.

- Свого часу я виконав два великих завдання. Спочатку намалював дещо дійсно дуже погане – «Паризьку комуну». Але потім вийшла картина «Іспанія 1938». Без оплати за замовлення, але держава викупила її за 8000 марок. Я розізлився і посварився з партійниками.

Журналіст: Але ж 8000 марок це було невеличке багатство на той час! Але вам було цього мало?

- Так, мені було мало. Про мене казали «Да в нього манія величі!». Але я просто хотів більше за цю картину. Зрештою, додали ще 2000 марок, щоб відчепився.

(крок до прозріння митця – все ж таки хочеться грошей, а не талонів на харчування. Хочеться продавати свою творчість, а не виконувати план. От, власне, і ця картина)

- 1975 року нас до себе на з’їзд запросила комуністична партія ФРН. Мене і ще кількох художників з НДР. Діло було в Ессені. Цей з’їзд більше нагадував якийсь садовий клуб – всі сиділи за столиками, спілкувалися, а хтось там попереду штовхає промови. І тут налетів «Чорний блок» - місцева маоїстська організація. Поліцейського, який намагався їм завадити, маоїсти скинули з мотоцикла і побили – здається, зламали йому ногу. Ми не звикли до такої жорстокості.

(Авжеж ви не звикли! Бо як то не дивно, у загниваючому ФРН комуняцькій мерзоті давали волі набагато більше, ніж навіть у квітучому НДР, де за такий модний вихід проти поліцейського дехто потім би власною кров’ю харкав в гостях у Штазі).

- У ФРН ми купили платівки Дженіс Джоплін (А що, у НДР не можна було? А чому? 😕), і повернулися у потяг. Аж тут вночі до нас прийшов митний патруль – чоловік і неймовірно потворна жінка. Сказали: «Розпакуйте все!» Зрештою, в нас забрали просто все куплене, включно з платівками Джоплін, і доправили їх до нашого партійного керівництва (ох, яке воно – повітря свободи!).

- Щодо Берлінського муру і мистецтва в НДР, я не раз казав – цей мур захищає мене від Йозефа Бойса. Звісно, мене за ці слова критикували навіть свої.

(Йозеф Бойс – огидний західнонімецький кітч-митець у стилі жителів вагону Леся Подерв’янського. І начебто можна Рінка зрозуміти - але ж і мислить він як забезпечена людина, для якої мур це захист від кітчу, а не в'язниця, як для більшості його співгромадян).

- Мій старший колега Вольфганг Маттойер не раз казав про мене «Наш молодий наївний товариш Арно!». Адже спочатку я вірив у все це. Я був переконаний, що в громадянській війні в Іспанії всі хто за Франко – погані, всі червоні – хороші. Я справді дуже повільно пробирався крізь ці нетрі. Читав «По кому б’є дзвін», читав Андре Мальро. Аж поки не помітив – червоні теж були свинями. І росіяни, які були там – так само. І тут мою свідомість просто порвало на шмаття. І десь в середині 1970-х наївність випарувалася. Я відчув, що в мене більше немає колишньої функції, і це було нестерпно. Я згадав, як сказав Ів Монтан: «Я був крайнім лівим. Але зрештою став консерватором, для мене стало важливим зберігати традиційні цінності». Зрештою, це стало важливим і для мене.

Що ж, подякуємо і на цьому. І констатуємо, що ця зміна світогляду, дуже помітна по похмурих автопортретах художника, зрештою відобразилася і на всьому живописі Арно Рінка. До якого власне і перейдемо.

Живопис і доля Олева Суббі (1930 – 2013)

Проглядаючи колекцію живопису естонських художників, зрозумів, що по їх біографіям можна складати «Енциклопедію життя в йобаному совку». От розглянемо сьогодні приклад одного з найвидатніших митців Естонії Олева Суббі. І варто тут говорити в першу чергу навіть не про його картини, а про його родину.

Тож дивимось. Батько Олева – Йоганесс Суббі, герой визвольних змагань Естонії за незалежність, кавалер Хреста Свободи. 1940 року був заарештований при окупації країни совками, і 1942 року вбитий у таборі. 

Сам Олев вже 1949 року був примусово вивезений у Красноярскій край – разом із ще ста тисячами найактивніших громадян балтійських «республік». Живучи у засланні до 1956 року, зустрів свою майбутню дружину – також заслану Гелі Сузі. 

Гелі була дочкою міністра освіти Естонії Арнольда Сузі – і її батько у совіцьких таборах провів 16 років. 

Брату її – Хайно – пощастило більше. Він чимало повоював проти Совдепії у складі естонського легіону фінської армії, вдало емігрував до Німеччини, а потім до США. Став відомим письменником.

І от на такому бекграунді уявіть, як паскудно і абсурдно виглядає підпис «Живопісь СССР» в деяких інтернет-галереях, куди включені твори Суббі. Хоча б тому, що до СССР його полотна фактично не мали жодного стосунку.

Адже повернувшись із заслання, Олев Суббі обрав собі творчий шлях, із претензією відторгнути сучасний художній канон, і повернути до життя яскраві стилі, що панували у 30-х роках. Відтак, його творчість начисто позбавлена совкізму і соцреалізму як такого. В себе в Естонії, де люди не піддавалися впливу імперії зла, він міг творити ігноруючи цензуру – тому з середини 60-х він малює абсолютно невластиві забитому совку ню, намагаючись додавати символізму у кожну деталь, що оточує оголених моделей. Прожив Суббі довге життя, і на батьківщині користувався незаперечним авторитетом і повагою – як в окупованій, так і у вже вільній Естонії.

"Слава Франческо Баракки", Плініо Номелліні

 До реч вчора, тіко 100 років тому свій останній в житті виліт здійснив кращий італійський ас-винищувач Франческо Баракка, автор 34 повітряних перемог над австро-угорцями.

Саме цьому італійському герою ми зобов'язані нинішньою емблемою "Феррарі". На честь свого кавалерійського минулого Франческо намалював на фюзеляжі чорного коня, що стає дибки, і з тим ся прославив на всю Італію. За 10 років після того гонщик "Альфа-Ромео" Енцо Феррарі як міг віддав належне всенародному улюбленцю, нанісши чорного коня на свою автівку. А пізніше - і на всі боліди тільки-но створеної "Scuderia Ferrari".

Як саме впав чорний кінь Баракки, тоді у 1918, досі ніхто не зна. Одні кажуть, що збитий з землі, інші мов у повітряній дуелі. Треті стверджують, що був підбитий, а потім сам ся пристрелив, щоб в полон не втрапити.

Сьогодні ж - про данину пам'яті від італійських живописців. 1929 року відомий маляр Плініо Номелліні презентував картину "Героїчні крила. Слава Франческо Баракки". 

Як ми вже знаємо, італійські армії століттями потерпали від усієї Європи через своє невміння воювати. Проте коли в Італії знаходився свій герой - мало хто міг його перевершити. Символізм в цьому полотні є на кожному квадратному сантиметрі. В осиротілій піхоті, що оплакує пілота, який прикривав її з повітря, і яка зрештою лягає трупом без свого захисника. В кольорах одягу дівчат, що розносять славу по загиблому - одна у традиційних шатах у колір національного прапору, інша - у синьому вбранні Савойського королівського дому, що об'єднав Італію (і саме тому сьогодні італійські національні збірні досі грають у блакитних кольорах). І зрештою - у виразі обличчя самого Франческо, обставини смерті якого дотепер достеменно не відомі. Присвята ця вийшла не стільки трагічною, скільки по-італійськи яскравою і пафосною.

Ну а щодо власне художника - Плініо Номелліні (1866–1943) хоч і не належав до піднесених Дуче футуристів, владу Муссоліні прийняв з готовністю, і натхненно малював картини на кшталт "Шестя чорнорубашечників", на честь нових порядків і нової парадигми відродженої Італії. Робив це саме в такому урочистому, але не академічному стилі. За це поплатився вже після смерті, коли у 50-60-х його показово забули. Допоки італійські художні критики принципово не вказали суспільству, що нема чого надарма рокидуватись видатними живописцями. З тих пір Номелліні знову посів почесне місце в історії і в музеях своєї країни.

#Хартман_за_мистецтво

Моделі і богині Уільяма Расселла Флінта

 Глава третя. А ви помітили, що ті, хто сто років тому кричав про сексуальну революцію на фоні революцій соціалістичних, і ті, хто сьогодні волає про недопустимість "сексуаліації" жінки - це за своєю ідеологією одні і ті самі люди? Пригадується історія, як в своєму ханжестві американська митниця знищила у 1930-х купу робіт "ню" видатного графіка і маляра Нормана Ліндсея - бо ж порнографія. Сьогодні цією американською митницею в нас є вже феміністки і інші ліваки.

Проте зараз не про Ліндсея, а про іншого годного художника - його сучасника і однолітка, можна сказати, його британського двійника, сера Уільяма Расселла Флінта (1880 - 1969).

Картина 1. "Суд Паріса". Певно за всю історію картин на цей сюжет знайдеться навіть не одна тисяча. Проте тільки Флінт здогадався зобразити Афродіту от саме так розслаблено і розбещено - впевненою у перемозі над Афіною і Герою, бо любов завжди перемагає мудрість і ревнощі. Як би дві інші красуні-богині не намагались переконати Паріса в протилежному. А особисто мені сей міф завжди нагадує одне - коли в реальному житті тобі доводиться обирати "хто на світі наймиліший", програєш завжди ти сам. Як програв і Паріс.

Картина 2. "Моделі для картини "Олімпійки"". В пуританській Англії сера Флінта теж звинувачували в тому, що він малює своїх красунь аж занадто відверто гарними. Флінт, не будь дурень, відповів на критику дією. Ми всі звикли бачити богинь на картинах, тож вони наче і несправжні. І звикли бачити моделей, що позують - але і вони часто дещо пластикові. Флінт пішов далі. Він намалював своїх моделей, що у невимушених позах розглядають картину, яку з них і намалювали. Побутово і від того по-справжньому. Скандалу не вийшло - Флінта все одно обрали президентом Королівської художньої академії. 

Францішек Жмурко, "Право першої ночі" (Primae Noctis)

Продовжить святкову галерею уродженець Львова, академіст Францішек Жмурко. Учень самого Яна Матейка 1892 року намалював примітне полотно "Право першої ночі" (Primae Noctis). 

Як безумовну удачу картини, звісно ж, приймаємо саму героїню, чия фігура так переконливо виражає сором і ніяковість ситуації, що підкреслюють абсурдність заглавного феодального звичаю.

Проте поряд з цим - і повний анахронізм у вигляді досить таки модернової шпаги кінця 17 ст., а вже ж ніяк не Середньовіччя. Як власне і надто шляхетний профіль нареченої, яка могла б опинитися в такому положенні хіба що будучи селянкою. І це натякає нам на нереальність такої картини. І на чисельні історичні розвідки, згідно яких - "Право першої ночі" як узаконений звичай не значиться в жодних документах, а в тих, де значиться - мається на увазі товарний викуп з нареченого за перевід селянки від одного пана до іншого. 

Відтак, за виключенням свавільних дій феодала, які безумовно мали місце, сам звичай нині здебільшого вважають вигадкою літераторів романтичної доби. Ну що ж. Сподіватимемось, що так воно і було? 

Якоб ван Лоо, «Молода жінка, що готується до сну»

 Друззя! У світлий празнік восьмова-марта маю невеликий меморандум для вас. Ітак,

- Оскільки в нашій країні буквально кілька років пам’ятали про те, що свято 8 березня, це не більше ніж комуністична агітка, колись піднята на прапор тими Кларами, Розами і Еммами, на совість яких в подальшому лягла кров сотень тисяч людей;

- Позаяк дуже швидко наші ранимі феміністки викрутили суть цього дня на те, що якби не протести гамбургських повій за виплату зарплатні матросам, то сьогодні жінки не носили б штані;

- Зважаючи на те, що для тих самих згаданих вище діячок найстрашнішим злочином проти людства є, вибачте на слові, «об’єктивація» - доходячи до того, що наші хоробрі тилові борчині гранту і гендеру звинувачували жінок-бійців ЗСУ у тому, що, прагнучи нагадати про свою жіночність, бійчині зробили фотосесію у нижній білизні (на що феміністки відкрили на героїнь свій хавальник зі словами: «Якщо ти солдатка, то воюй, а не займайся об’єктивацією!»);

- Так як 8 березня в його нинішньому вигляді це в тому числі і свято тих, для кого злочин також і «сексуалізація» жінки, тобто бажання самої жінки виглядати красиво і знати про те, що саме так вона і виглядає, рівно як і злочин нагадати жінці про це (сподіваюсь, ви в курсі чергової перемоги – подруга Багса Банні у новій частині фільму «Спейс Джем» не буде сексуалізована! Офіційно! Ура!);

- З урахуванням того, що ті самі борчині віднині регулярно проводять інспекції світових музеїв, жаліючись на те, що у жанрі ню представлено аж 86% голих жінок – від часів Відродження і до сучасного мистецтва, - що є гендерною дискримінацією і сексизмом (і їх не цікавить той факт, що живопис – це перш за все естетична категорія, а жінка природою створена красивішою за чоловіка навіть в очах самої жінки, тому логічно, що для задоволення естетичних потреб малюють здебільшого саме жінок);

- З тієї причини, що саме невинні витвори мистецтва свого часу стали об'єктом полювання з боку збочених фанатичок суфражисток (у роль яких, а не Першої світової війни, у встановленні рівності можливостей свято вірять наші сучасниці);

- Поєліку на цьому аккаунті люблять жінок і мистецтво,

Постановляю:

Сьогодні на честь свята під тегом #Хартман_за_мистецтво оголошується день об’єктивації і сексуалізації жінок. Тобто, день ню. Розраховуємо приблизно на п’ять дописів, тож не жалійтесь.

І наш перший герой і його героїня – нідерландський маляр Якоб ван Лоо. Пан ван Лоо був неабиякою особистістю. Мало того, що довелось йому стати одним з найталановитіших голландських художників середини 17 ст., він міг ще й натворити галасу іншими справами. Так, 1660-го року Якоб вставив в живіт фінку нечемному відвідувачу таверни, з яким мав неприємну суперечку. Поранення виявилось летальним, тому ван Лоо не чекав суду, а зібрав манатки і втік з Амстердаму до Парижу, звідки більш ніколи додому і не повернувся в силу заочного смертного вироку за вбивство. У Парижі маляра прийняли з почестями і славою, і саме там він заснував на кілька поколінь потужну мистецьку династію. 

Але ще за 10 років до втечі, тобто 1650-го, ван Лоо створив оцей шедевр «Молода жінка, що готується до сну». І це не специфічні жирові складки Рубенса, це і не ідеалізовані форми Веласкеса. Це, можливо проста покоївка, що приїхала до Амстердаму з якогось села, а втрапила на полотно – проте саме за рахунок майстерної передачі кольору і фігури, без гіперболізації і перфекціонізму, вона, як на мене, стала одним із найприродніших і найпривабливіших жіночих образів у живопису всього 17 ст.

Далі буде.

Що значить "Фашизм нє пройдьот... Як перше кохання"?

Коли ми складаємо формулу "Бельгія + сюрреалізм", зазвичай в нас виходить "= Рене Магрітт". Одначе ж і в своїй вітчизні пан Рене був не єдиним пророком. Адже сам він високо цінував свою сучасницю, землячку і подругу Ракель Баес (1912 - 1983) з її вічно похмурим і пригніченим стилем. То давайте ся подивимо, що ж привело бельгійську красуню до цієї не властивої сюрреалізму депресії. 

Жила собі дівчинка Ракель - була вона художницею, малювала пейзажики, натюрмортики, виставлялася на експозиціях в Парижі, хоча жодної мистецької освіти і не мала. Був у неї нещасливий шлюб на початку 30-х, тож від чоловіка вона втекла майже одразу. 

А потім... У свої 23 роки наша Ракель зустріла його - ще молодого, але досвідченого політика Йоріса ван Северена, ветерана Першої Світової, засновника крайньо-правого бельгійського руху "Вердінасо". Рух цей хоч і був натхненний італійським фашизмом, та все ж певно більше спільного мав з іспанською Фалангою, тільки з місцевими особливостями. 

Роман молодої художниці і впливового націоналіста просто захопив сучасників - важко було відшукати більш закоханої і пристрасної пари. Присмачені відносини були і тим, що над одіозним ван Севереном постійно висіла загроза арешту, а потім і смерті (поки сам він намагався визначитись, чи він є бельгійським націоналістом, чи тільки фламандським). Так минуло 5 років щастя для Ракель. 

Поки 1940 року у прикордонному районі між Францією і Бельгією французька армія не зайнялася тим, що в неї на той час виходило найкраще - панічною втечею від німців. А тому французи поспішили захопити із собою всіх, кого вважали за підозрілих - десяток німецьких євреїв, десяток бельгійських комуністів, і кількох членів Вердінасо, в тому числі і їх лідера ван Северена. Всі заручники після кількох днів, проведених у підвалі вже на французькій території, були розстріляні без суду і пояснення причин, а французи з легкою душею продовжили відступ. Примітно, що хоча ван Северен і не мав якихось очевидних зв'язків з німцями, вже 1942 року ті провели розслідування масового розстрілу і вже самі поставили до стінки відповідальних за різанину французьких офіцерів.

От тільки Ракель Баес від того легше не стало. У 28 років життя для неї фактично закінчилось разом із життям Йоріса ван Северена, від втрати якого вона так ніколи і не оговталась. Вже після війни Баес познайомилася із всією відомою нам компанією сюрреалістів - Рене Магріттом, Андре Бретоном, Жаном Кокто, Полем Елюаром. Тут вона і вирішила, що все життя малювала не те і не так, і нарешті сама перейшла до сюрреалізму.

І хоч таланту рівня Магрітта в неї не було, проте навіть його вистачило, щоб не вдаритись у сліпе копіювання чужих робіт, а випрацювати свій власний дивний художній стиль. І як раз в ньому світ і побачив трагедію втраченого назавжди кохання Ракель: переважно її картини змальовували одиноких молодих дівчат у різних стадіях переживання власного відлюдництва, в оточенні гнітючих сірих тонів і голих стін, що контрастували із звичними яскравими широкими просторами на картинах інших сюрреалістів. 

І попри те, що зв’язки з богемою забезпечили її творчості відносний успіх, Ракель Баес його ніяк не жадала. Вона вже ніколи не вийшла заміж, не заводила довгих стосунків. Після 1961 року художниця оселилася у Брюгге подалі від усіх, де написала і видала книгу про кохання свого життя – Йоріса ван Северена, побудувавши її на їх листуванні. Малювала майже до кінця життя. Померла Ракель так само на самоті – 1983 року її тіло знайшли в неї вдома лише за два тижні по смерті, і, слідуючи її заповіту, поховали поряд із ван Севереном.  

 

Ракель Баес

Ернесто Тамаріс, статуя Архангела Михаїла

Думаю, багато хто з вас бачив цю вражаючу скульптуру Архангела Михаїла, але мало де пишуть, де саме стоїть ся арійська моць. За виглядом, вона мала б прикрашати принаймні умовний Кьольн, але правда в тім, що це не Михаїл, не Міхаель, навіть не Майкл - а самий що не є Сан Мігель, бо охороняє він базиліку Діви Марії у Гваделупі, Мексика. 

Звів статую мексиканський скульптор-націоналіст Ернесто Тамаріс (1904 - 1988). І чомусь самі мексиканці про цей самий націоналізм митця згадувати не стидаються, а навпаки - підкреслюють сю рису. Так чи інакше, навряд чи можна заперечити, що саме Тамарісу вдалося створити один з найбільш переконливих і пробираючих до кісток художніх образів святого, що є символом і нашого міста. До речі, для порівняння згадайте вигляд однойменної скульптури у Києві 🤔

Рене Магрітт, "Сомнамбула"

Якось у середині 40-х років біля оселі видатного сюрреаліста Рене Магрітта присіла відпочити сова (не треба бути орнітологом, щоб зрозуміти, що то була північна плямиста сова, ЯВРПЩЯ). Художник ся дивив на сову, сова ся дивила на художника. Та й полетіла собі. 

Але ці дивні гляділки не давали Магрітту спокою цілих два роки, допоки одразу по закінченні Другої Світової він зрештою не намалював картину "Сновида" або ж "Сомнамбула". Давши в клюва сові люльку зі своєї знаменитої картини "Це не люлька", і наливши їй смачного віскі.

"А чому власне Сновида?" - писав Магрітт своєму другові - "Ми всі звикли вважати сову мудрою. Але її мудрість в тому, що вона сидить і просто спостерігає за всім навкруг. Вона як той лунатик - живе цілком абстрагувавшись від навколишнього світу". 

Се є правда. Ми кажемо собі "Борітеся - поборете", але подекуди обставини навкруг не питають нас, чи хочемо ми боротись, вони просто не залежать від наших зусиль. Тоді єдине розумне, що ми можемо зробити по життю, то взяти люльку, взяти себе у руки, спостерігати і чекати. Як сова.

Постери Боліваріади-1938 - кров з молоком

Давайте ще трохи за спорт і мистецтво.

Якось на Олімпіаді-1936 у фашіськоу Германіу делегація збірної Колумбії, захоплено розкриваючи роти на орлів, свастони і олімпійські прапори, звернулася до Міжнародного олімпійського комітету:

- А давайте ми в себе в Колумбії теж от таке проведемо! Тіко для країн, які звільнив від вас, європейських покидьків, Сімон Болівар? Давайте, га? Так? Так? Ся домовили?

- Та відчепіться і робіть там в себе що хочете! - відповіли чиновники, не повертаючи голови від стадіону.

Колумбійці сприйняли відповідь буквально, і вже 1938 року Богота приймала першу в історії "Боліваріаду" - змагання за участю шести латиноамериканських країн, зобов'язаних своєю незалежністю Болівару.

Ну а щоб все виглядало "на уровнє і под егідой", для художнього оформлення Ігор запросили молодого, але вже видного як для Колумбії маляра Серхіо Трухільйо Маньєната. Маньєнат подивив, як то робила Лені Ріфеншталь у 1936 році, подивив на італійських футуристів, подивив на німецьких "дегенератів", подивив на "баухаус" - проникся арійським духом, і в своїх постерах до кожного з видів спорту, представлених на Боліваріаді, намішав все разом! Вийшло, як потім визнали майже всі, шедеврально.

Почин, треба сказати, вдався, і Боліваріади розігруються до сьогодні. При цьому, ще з того самого 1938-го організатори постійно дивують, включаючи в програму Ігор такі види спорту як бейсбол, більярд, гольф, пляжний регбі, пелота, і так далі. Почин вдався і в художника Серхіо Маньєната. З тих пір він став живою легендою Колумбії і прожив свої 88 років у почестях і достатку