Перемога "Атланти Брейвз" у Світовій серії МЛБ.

 Спорт на #Радіо_Хартман

І знову (аж вдруге за два роки) я напишу про бейсбол, але не поспішайте тікати.

Сьогодні вночі "Атланта Брейвз" сенсаційно стала чемпіоном МЛБ, не маючи переваги домашньої поляни проти "Х'юстон Астрос" - 4:2 у фінальній серії і розгром 7:0 у вирішальному матчі на полі суперника. Чому цей факт має бути цікавим?

Справа в тім, що "Атланта" - ледь не єдина команда у великих спортивних лігах США, що поки не піддалася огидній толерантній істерії, і зберегла свій логотип і свою назву навіть під тотальним тиском лівацької пропаганди. Одразу і не здогадаєшся - але "сміливці", Braves, се є назва, взята від назвиська, яке з 19 ст. застосовувалося до молодих індіанських воїнів, що пройшли багаторівневе випробування на профпридатність - називали їх Bravos. Відтак, і на логотипі клубу красується томагавк. 

Щоб ви розуміли, в останні роки в Штатах просто примусили змінити назви кілька старих франшиз, чиї назви походять від індіанців. Бейсбольний "Клівленд Індіанс" з наступного року перетвориться на "Гардіанс", футбольний "Вашингтон Редскінс" вже став... просто "Вашингтон Футбал Тім" (щоб нікого взагалі не образити). Наступними мають стати "Чікаго Блекхокс". Все доходить до того, що вболівальникам на стадіонах забороняють вдягати індіанські головні убори з пір'ям - бо це расизм.

І тільки "Атланта" люто тримається за свою історію. Більш того. Коли минулого сезону вболівальникам таки заборонили використовувати на трибунах поролонові томагавки, і робити ними фірмовий рублячий жест у підтримку команди, вони принципово почали робити той самий жест просто рукою.

Ну а коли на місто опускається темрява - глядачі вмикають ліхтарі на телефонах, і під індіанську музику "рублять" вже так, щоб було видно всьому світові. 

Зрештою, самі бейсболісти після хоум ранів роблять розмашистий рублячий жест, який чимось нагадує fuck you всьому толерантному суспільству. Суспільство, до речі, біситься до кривавих соплей. Збирає демонстрації, малює транспаранти про расізм, сексім, єблізм і тд. 

Але "Атланта" і її фанати тримаються, співають і рублять. Тож чемпіонство "Брейвз" - це, такі да, одна з найприємніших подій, що могли статися в американському спорті.

Постери Боліваріади-1938 - кров з молоком

Давайте ще трохи за спорт і мистецтво.

Якось на Олімпіаді-1936 у фашіськоу Германіу делегація збірної Колумбії, захоплено розкриваючи роти на орлів, свастони і олімпійські прапори, звернулася до Міжнародного олімпійського комітету:

- А давайте ми в себе в Колумбії теж от таке проведемо! Тіко для країн, які звільнив від вас, європейських покидьків, Сімон Болівар? Давайте, га? Так? Так? Ся домовили?

- Та відчепіться і робіть там в себе що хочете! - відповіли чиновники, не повертаючи голови від стадіону.

Колумбійці сприйняли відповідь буквально, і вже 1938 року Богота приймала першу в історії "Боліваріаду" - змагання за участю шести латиноамериканських країн, зобов'язаних своєю незалежністю Болівару.

Ну а щоб все виглядало "на уровнє і под егідой", для художнього оформлення Ігор запросили молодого, але вже видного як для Колумбії маляра Серхіо Трухільйо Маньєната. Маньєнат подивив, як то робила Лені Ріфеншталь у 1936 році, подивив на італійських футуристів, подивив на німецьких "дегенератів", подивив на "баухаус" - проникся арійським духом, і в своїх постерах до кожного з видів спорту, представлених на Боліваріаді, намішав все разом! Вийшло, як потім визнали майже всі, шедеврально.

Почин, треба сказати, вдався, і Боліваріади розігруються до сьогодні. При цьому, ще з того самого 1938-го організатори постійно дивують, включаючи в програму Ігор такі види спорту як бейсбол, більярд, гольф, пляжний регбі, пелота, і так далі. Почин вдався і в художника Серхіо Маньєната. З тих пір він став живою легендою Колумбії і прожив свої 88 років у почестях і достатку

Лист у майбутнє від трьох легенд українського спорту

Спорт на #Радіо_Хартман. 

Мало кого так бісить слово «лонгрід», як воно бісить мене (особливо коли його застосовують до тексту у два абзаци). Але от це от саме він. Тому зараннє перепрошую, бо сія довга писанина більше стосується моїх колишніх колег по спортивно-журналістському лепрозорію, членом якого я мав насолоду бути 10 літ.

Проте, до діла. Була в моїй практиці така дивна гішторія. 2008 року, будучи кореспондентом «Газети по-київськи», я захопився ідеєю написати онолітєгу на предмет того, чи довго ще футболу, який я вже тоді дещо недолюблював, доведеться ся залишати «королем» спорту? Я-то людина проста – мені подавай регбі, баскетбол, без лайна, симуляцій і надмірного піару. То може хтось з них і посуне з трону ногом’яч, що як раз в ті роки взяв курс на те, аби стати огидним відстійником для амбіцій купки мільярдерів.

Тож для матеріалу ми підгадали кількох незалежних експертів: легенду нашого баскетболу Олександра Волкова, легенду тенісу Андрія Медведєва, звісно ж, Сергія Бубку, ну і, прастітє, мудилу Савіка Шустера. Шустер у коментарі одразу відмовив в доволі хамській формі, тому його замінили на ще одну визначну особистість – коментатора Володимира Маслаченка. Який направду виявився дуже коректним і зацікавленим співбесідником. І от, коли вже всі коментарі були взяті, залишалося чогось додати від себе, я припустився помилки – пішов у відпустку, плануючи закінчити матеріал вже опісля відпочинку. А коли ся повернув зі Львова до редакції – на своєму робочому компі містичним чином не знайшов жодного файлу з цими напрацюваннями. ЖОДНОГО, бля. Як не було їх і на редакційному диктофоні. Починати все з початку можливості не було, тож про статтю я примусив себе забути.

А 2020 року нас спіткав карантин. Під час якого ти можеш робити самі ідіотські речі. Наприклад, через VPN заходити на свій давно забутий поштовик на мєйл.ру. Вам описати мій подив (м’яко кажучи), коли саме там я знайшов пересланий самому собі 12 років тому файл із заготовкою до цієї клятої статті? Щоправда, на жаль, без коментаря вже покійного Маслаченка. Ну а тому, шановні експерти і колєгі, чого вже тягнути – от вам сентенції дванадцятирічної давнини від трьох авторитетів з їх передбаченням, як світовий спорт ся розвиватиме надалі. Маємо змогу оцінити, в чому наші спортивні провідники були праві, а в чому ні. Публікується, як ви розумієте, вперше. Що б вони тоді, у 2008 році, подумали, аби знали, що все це говорять не для газети, а для мого фейсбуку?

«У багатьох спортивних виданнях і аналітичних програмах минуле століття неодмінно називають «століттям футболу». Однак, якщо згадати оцінки експертів, які звучали рівно десять років тому - на зламі тисячоліть - багато хто схилявся до того, що переживши свій ренесанс у 20-му столітті, в 21-му зірка футболу піде за горизонт, поступаючись місцем більш динамічним і молодим видам спорту. Першість обіцяли в основному баскетболу та хокею, в яких почали крутитися просто нечувані фінанси. Тоді ж НБА та НХЛ почали закидати вудки на предмет створення своїх філій в Європі. І ось пройшла майже одна десята частина нового століття. Не так вже й багато, але висновки можна робити і за цими кількома роками. І головний висновок такий, що футбол - як і раніше король, а віз НХЛ і НБА - і нині там.

Олександр Волков (легенда українського баскетболу. На 2008 рік – президент ФБУ):

- Футбол дійсно добре «розкручений» - колись суто європейська гра стала популярною на всіх континентах. У меншій мірі це стосується Північної Америки, яка завжди намагалася йти своїм шляхом, і в силу менталітету не приймала віянь Європи. Тому саме там був придуманий баскетбол, хокей, бейсбол, американський футбол.

Тепер, у інших командних видів спорту не буде можливості вступити на трон: «квартира зайнята» - футбол давно завоював левову частку медіа-простору. Як можна розкручувати в світі якісь ігри, якщо всі дати телевізійних трансляцій забиті футболом? Наприклад, в Європі неможливо знайти формулу для того, щоб розвести трансляції футбольних і баскетбольних матчів - Євроліга обов'язково перетнеться з Кубком Чемпіонів, а матчі найсильніших національних чемпіонатів і у тих і у інших проводяться у вихідні (КОМЕНТАР З 2020: Волков був абсолютно правий – Євроліга досі в істериці шукає дні, щоб не перетинатись з футболом. І досі в неї це не виходить). Тому футбол, який має для глядача велику привабливість, постійно буде залишати баскетбол на другому, а в деяких країнах і на третьому місці. Що стосується Америки - там медіа-територія точно так зайнята своїми видами спорту, і як не розвивай футбол в Штатах, - для нього просто не знайдеться місця, враховуючи, що матчі НХЛ і НБА проходять щодня. Тому в найближчі десятиліття все буде розвиватися за старою схемою: баскетбол - король в США, а футбол - в усьому іншому світі. І в «боротьбу» цієї пари більше ніхто не втрутиться - добре чи погано, але в ці ігри грають майже в усіх країнах.

До речі, мало хто про це говорить, але зараз в Азії - в Китаї, Японії, Кореї - справжній баскетбольний бум. При хороших менеджерських знахідках буде розвиватися і європейський баскетбол, він має великий потенціал - але яка його «стеля», поки ніхто не скаже. Швидше за все, футбольні організації просто не дозволять баскетболу Старого Світу підібратися до своїх позицій (КОМЕНТАР З 2020: буму у Азії так і не сталося, та й Євроліга топчеться на місці).

А от інші види спорту популярні лише локально. Наприклад, регбі культивується в декількох європейських країнах, в Океанії, в ПАР і більше ніде. Так, це дуже гарний, видовищний спорт - я сам із задоволенням дивлюся матчі Кубка Світу, але це одиничне, локальне явище. Після того ж Чемпіонату Світу, який збирає шалену глядацьку аудиторію по всій планеті, про регбі все надовго забувають (КОМЕНТАР З 2020: блін. Так. І досі так). Те ж саме стосується волейболу та гандболу - багато з захватом спостерігали за чемпіонатом Європи з гандболу в Німеччині, а потім повернулися назад до футболу. В даному випадку йде ефект новизни: вид був поза увагою публіки, раптом вони побачили гру найвищого класу, зацікавилися, але інтерес згасає одразу після закінчення турніру. Звичайно, є ще і хокей. Так, це цікава, швидка гра, але вона ніколи не зрівняється з баскетболом і футболом - зараз хокей не захоплює по аудиторії і чверті світу, в деяких країнах його просто немає (КОМЕНТАР З 2020 – в цілому Олександр Анатолійович дуже чітко описав картину на десятиліття).

Сергій Бубка (легенда світової легкої атлетики, на 2008 рік – президент НОК):

- Посунути футбол буде дуже складно, а, швидше за все, просто нереально. На сьогодні футбол має таку аудиторію, яку іншим видам спорту завойовувати ще роками. Все елементарно: футбол - це дуже простий і доступний вид спорту, грати в нього можуть всі. Для цього не потрібен лід, не потрібне спеціальне обладнання, в футбол грають на будь-якому покритті - на піску, на траві, на глині. Але, перш за все, наблизитися до себе конкурентам не дозволить сама ФІФА - ця організація роками налагоджувати свою роботу, і зараз досягла найвищого рівня професіоналізму (КОМЕНТАР З 2020 – якщо не зважати на тотальну корупцію і скандали, що огорнуть ФІФА в наступні за цим роки). Одним із потужних ходів до того, щоб не здавати позицій, можна вважати проведення в США Чемпіонату Світу в 94-му році, з тих пір футбол відкрив для себе нові простори ринку. Ну а другим в цій ієрархії поки залишиться баскетбол - теж цікава динамічна гра, але популярна тільки на окремих ділянках планети.

Втім, є тут один серйозний нюанс. Якщо в спорті немає повернення до витоків - це може привести до краху. Тобто, якщо в тому ж футболі комерція буде працювати не на спортивну складову - до добра це не приведе. Наводжу простий приклад: Міжнародний Олімпійський комітет вважається успішною організацією тому, що 90% свого доходу відправляє на подальший розвиток спорту, ці кошти віддаються спортивним федераціям різних країн. А решта 10% доходу йдуть просто на діяльність МОК. Тому для того, щоб футбол як і раніше залишався «королем» - основний контроль над його грошовими потоками має належати національним федераціям, а не зосереджуватися в руках клубів-мільйонерів (КОМЕНТАР З 2020 – а от тут Сергій Назарович дав у штангу. Це 21 століття, все вирішує ринок і великий бізнес. Тож хто платить, а платять саме клуби, той і замовляє).

Андрій Медведєв (легенда українського тенісу):

- Футбол - це народний вид спорту. Тому аудиторія його менше не стане, можливо, просто інші види підтягнуться за рейтингами. Приклад нашої країни в цьому відношенні є показовим. В Україні - з міжнародними досягеннями футбол не те що не на першому, а скоріше на передостанньому місці. Проте, в медіа-просторі йому все одно приділяється куди більше місця, ніж тенісу, в якому у нас назрів серйозний прорив, або того ж боксу. Це саме тому, що, незважаючи на всі невдачі, народу цікавий футбол. У чомусь - це несправедливо. Просто тому, що зайвий «піар» футболу гальмує розвиток інших видів спорту. ЗМІ вважають за краще писати про невдачі «Динамо» і «Шахтаря», а не розписувати успіхи наших спортсменів на інших теренах (КОМЕНТАР З 2020 – 12 років минуло, а пишуть все ті ж люди, і рівно про те саме).

Для інших країн - це зрозуміло. Це відмінний симбіоз видовища і бізнесу. У нас популярність футболу підтримується в тому числі і завдяки тому, що телеканали регулярно транслюють матчі найсильніших європейських чемпіонатів, Ліги чемпіонів, вболівальники мають можливість постійно спостерігати за грою вищого класу. І якщо гра рідних команд їм не доставляє особливого задоволення, то завдяки «вікну в Європу» інтерес до «короля спорту» не слабшає.

В Америці футбол розвивається астрономічними темпами. Їх команда яскраво виступає на Чемпіонатах Світу, і з'являється там куди частіше, ніж Україна. Я пам'ятаю, як в середині 90-х, ще за часів моїх виступів, я приїжджав в США і бачив, як зароджується тутешня ліга - тоді багато іронізували, говорили, що «соккеру» не прижитися в Північній Америці. А вийшло навпаки. В американську лігу MLS приїжджають зірки світового класу, і сам чемпіонат вийшов на досить високий рівень. Може зараз це здасться смішним, але з тим професіоналізмом з яким американці підходять до своїх спортивних ліг, я очікую, що збірна США незабаром зможе претендувати на медалі чемпіонатів світу (КОМЕНТАР З 2020 – ой мимо прогноз, ой мимо. МЛС як була, так і лишається досить маргінальною лігою. Як і збірна США з футболу).

Але в цілому - чи потрібно щось змінювати? Футбол, як король спорту, займає законне місце, він як і раніше приносить задоволення мільйонам глядачів. Він простий - всі вважають, що розбираються у футболі. І в той же час, не їм єдиним живе спорт. Я нагадаю, що чотири роки поспіль звання кращого спортсмена планети завойовує тенісист Роджер Федерер, а не футболіст. А кращою командою минулого року була визнана регбійна збірна ПАР, а не футбольний клуб (КОМЕНТАР З 2020 – минуло 12 років, і збірна ПАР з регбі знову команда року)».

Що ж, в цілому відзначимо, що мої романтичні соплі щодо можливості виходу на світову арену якогось більш чесного і динамічного виду спорту за ці 12 років були розвіяні по вітру. І троє наших нефутбольних респондентів, за невеликими виключеннями, виявились дуже прозорливими аналітиками – скоро починається третя декада століття, і їх прогноз досі актуальний. В тому числі і в повній експансії футболу у медіапросторі – здається, це дійсно можна назвати тиском на всі інші види спорту. Проте, від себе додам, що за ці роки додався ще й тотальний вплив політики на спорт, спортсмени все більше стають ляльками в руках своїх ліг і партій. Цього не міг би передбачити і Волков, який, при всій повазі, і сам скоро після 2008 року перетворився на ляльку Партії регіонів. Чи є вихід для інших видів спорту? Менше йти на поводу у кон’юнктури, а просто вчитись робити видовище. Зараз запит на видовищність у плебсу набагато більший ніж навіть у Римській Імперії. В цьому питанні приклад може показати UFC – талант єдиного менеджера Дани Уайта знову зробив криваві єдиноборства популярними у всьому світі. Напевно – це і буде орієнтиром для «бідних родичів» серед видів спорту у найближчі роки.

«Роллербол» - рецензія на класику

 Днями батько нагадав про існування от такого фільму 1975 року випуску під назвою «Роллербол». Його я бачив роки з 23 тому, і саме завдяки цьому кіну я взнав, шо є на світі таке місто Х’юстон, й надовго його полюбив. Ну на пару місяців. Тож нині, вже забувши весь перебіг фільму, окрім пари сцен, вирішив його передивитись, а разом з тим – сформулювати кілька сентенцій за побачене, чом ні.

В англ. вікіпедії цей фільм характеризують як «антиутопічний спортивний науково-фантастичний екшн» - таке поєднання я бачу вперше, і воно інтригує вже саме по собі. Треба сказать, шо загалом у фантастів того часу за апріорний атрибут суспільства майбутнього було прийнято наявність якогось жорстокого нелюдського виду спорту, що може задовольнити кровожерливе суспільство. Звідси йде «Людина, що біжить», «Смертельні перегони 2000», і от власне, їх передвісник – «Роллербол». Дія тут відбувається, не повірите, у 2018 році, і в благополучному світі амфітамінових торчків панує нова забавка – вид спорту, що перейняв в себе як примітивізм соккеру, так і жорстокість американського футболу і хокею, разом з мотоперегонами.

Кров, зламані кістки і трупи несуться колами арени, і обертаються вони, як і сам сюжет, навколо досить статичної постаті Джонатана – головної зірки даного виду спорту, в котрій ми пізнаємо Санні - улюбленого сина Віто Корлеоне. Тут Санні-Джонатан вже не псих, хоч і сміливець, він спокійно пливе за і проти течій схематичного малобюджетного всесвіту спорту, яким його бачили наші попередники.

Важливо розуміти, що фільм все ж таки наскільки спортивний, настільки й гостросоціальний. А тому, рекомендуючи його до перегляду, хочу зачепити живу для себе тему – яким став спорт за ці 40 років, і в чому були праві або неправі творці «Роллербола».

В чому вгадали:
1) Вгадали з неминучою повною комерціалізацією спорту. Власне для Америки 70-х це вже не було новинкою, проте для всього світу статус «професіонала» ще залишався загадковою далечінню. Тут вілли спортсменів, котрі вони купують з першого ж контракту, вже передвіщають сучасне жирування.

2) Атлетизація спорту. В 70-х ще навіть хокеїсті і боксери-важковаговики були досить стрункими хлопцями без зайвої мускулатури. «Роллербол» показує те, що відбудеться з кінця 1980х років – перехід до ери качків в усіх видах спорту, і як підсумок, космічний зліт результатів, досягнень і телевізійних рейтингів. А від того – і бабла. Сюди ж віднесемо і проникнення ТБ-картинки в усі аспекти трансляції – на початку фільму йде спеціальне підкреслення того, що матч обслуговуватиметься 30 камерами. На той час забагато, для нас нині – стандарт.

3) Контроль лігами особистого життя своїх зірок. Кожен вид спорту зараз має свій щит з мордою спортсмена, котрого обожнюють мільярди. І з котрого качаються мільярди ж бабла. Тому, аби не втратити це все, ліги мають безпосередній вплив на позаефірне життя своїх лібронів і роналд. Навіть штрафують за будь-який невдалий твіт. Хіба що поки не міняють їм шльондр раз на півроку, аби не звикали, як то робиться з головним героєм «Роллерболу». Ну то вже явно на підході.

4) Насправді в чому відмінність «Роллербола» від «Людини, що біжить», це умови життя їх публік. В «Раннінг мен» цю гру любить бідне бидло, котре відволікають від повсякденних нещасть. В «Роллерболі» немає бідності, тож публіка просто біситься з жиру. Чисто прикидаючи сучасну аудиторію НХЛ і НФЛ – версія «Роллербола» виявилась більш реальною.

В чому не вгадали, або вгадали частково:
1) Головне – сама ідея смертей на арені. Тут світове суспільство не дійшло до такого ступеню дикості. Так навіть в Формулі-1, що була найнебезпечнішим видом спорту на ТБ, вже давно прийняті норми безпеки, котрі позбавили перегони колишньої інтриги «скільки гонщиків ми втратимо цього сезону».

В чому точно прорахувались всі автори таких «смертельних» концепцій, це в тому, що спортивна індустрія не буде вбивати і калічити качок, котрі несуть золоті яйця. Як відомо, ми всі довго вважали, що гладіаторські бої в Римській імперії були апріорно вироком для учасників, що помирали на арені в муках. Так нам хотілося думати аж до того часу, поки новітні дослідження не показали, що власники гладіаторських шкіл мали деякі корпоративні норми, і, вкладаючи час і гроші в тренування своїх зірок, не вважали за потрібне їх втрачати, тож статистика смертей саме гладіаторів на аренах виявилась в кілька разів нижчою, ніж представляли нам романтики і комуністи. Саме цим шляхом пішов і світовий спорт.

Проте не все так однозначно. Розквіт інституту тафгаїв в НХЛ прийшовся як раз на 90-ті роки. І хоча зараз ця тенденція теж пішла на різкий спад, бійки в хокеї житимуть завжди, а американська публіка як і раніше кайфує від безглуздого костоломного американського футболу, з котрого хлопці виходять каліками. Як виявляється, суспільство так чи інакше вимагатиме крові у спорті. Тому варто було лібералізуватися НХЛ, а світовому боксу взагалі втратити будь-яку жорсткість, як на арені з’явився UFC, котрий і користується незмінним успіхом в мільйонних аудиторій. Шо буде далі – хтозна.

Переживши пік толерантності, судячи з усього, світовий маятник може качнутись в протилежний бік. І хоча вбивати одне одного на стадіонах не будуть, суспільство споживачів і лицемірів все одно вимагатиме трагедій, над якими можна поохати і покричати «ми тебе завжди любили, ти був найкращим, бідний-бідний Айртон!»

2) Чого нині точно не видно, це можливості того, шоб головна зірка популярного виду спорту всерйоз пішла проти системи. Ніколи лібрончік, чи ліонельчік, чи конорчік-педик-макгрегор не пожертвують своїми грошима заради того, щоб прямо заявити про корупцію в спорті, про сваволю ліг, чи ж то щоб просто видати нагора будь-який протест проти верхівки. Тут роль особистості автор «Роллерболу» явно переоцінив. Велике бабло великого спорту розбещує зірок, гасячи в них будь-які бунтівні пориви. Тож принаймні для цього пункту ще поки не час.

Загалом же, може я і забагато написав про цей фільм, одначе і ностальгія змушує, і писати хоч про щось хочеться. І, знаєте, тренування шоб бути Бісмарком дю Плессі от наводять на пафосні думки. Кароч, при нагоді подивіться – музика в фільмі сама собою на те запрошує.

Регбі у живописі

Як відомо, скільки серба не громи, а найкращим зі спортів все одно ся залишить регбі. Для мене цінність регбасу підвищується ще й тим, що в сього ігріща є своя маленька історія взаємовідносин з живописом. Пробіжимося дуже коротко.

Взагалі маляри, ви певно знаєте, не надто полюбляли зображувати саме спорт - це важко через динаміку дійства, а також через те, що середнього живописця квіточки-метелики і голі баби завжди цікавлять більше за бруд і змагальний дух спорту.

Менше з тим, саме регбі свого часу таки зміг зацікавити вибагливих митців. Справа в тім, що попри глибокі традиції, регбас не видавався художникам консервативним - він був швидким, потужним і динамічним як новий індустріальний світ, і як нове мистецтво. Варто було на початку ХХ ст. розвитись течіям авангардизму, кубізму, експресіонізму, футуризму, як деякі маляри наче сказали сьому спортові: "Бро, ми творимо щось нове й незвідане, і ти суть щось нове і дивне. Давай допоможемо одне одному". Щодо спорту на полотні, тут переважно лютувати стали італійські футуристи, проте їх більше цікавила техніка, а не людина - тому й малювали вони переважно мотоцикли і літаки. За регбі ж взялись французи, потім і інші підтягнулись. Ця добірка максимально коротка, але якесь уявлення для вас все ж складе, чому авангард обрав саме регбі.


Це ще не футуризм, але з цього все почалося. Англійський історичний живописець Уільям Барнс Уоллен 1895 року взявся намалювати "Трояндове дербі" між командами Йоркширу і Ланкаширу. Про картину досі ходять чутки - мов є там "регбіст-привид", котрого Уоллен чомусь замазав. Менше з тим, полотно було зустрінуте з захопленням принйамні через вдале зображення динамізму моменту.

А 1908 року видатний примітивіст Анрі Руссо намалював оце, назвавши "Гравці у футбол". Хоча звичайно це саме що не є регбі, тільки у смішному вигляді. Не дарма Руссо за життя так і не визнали. А потім цей примітивізм став класикою.

Прорив зробив французький кубіст Андре Глез. 1913 року він закінчив дуже масштабну роботу, яку, знову таки назвав "Гравці у мать його футбол", проте з цього приводу мистецтвознавці сумнівів не мають - мова йде про регбі, мова йде про силову боротьбу, мова йде про топтання по суперникам, захвати і швидкість. Ця картина визнана одним з символів кубізму, що саме і уособлює віяння часу. В період написання картини збірна Франції з регбі була відсторонена від всіх міжнародних змагань через бійку зі збірною Шотландії за участі поліції і вболівальників. Перша світова всіх помирила.

1913 рік, Робер Делоне, "Команда Кардіффу". Чуєте цей передвоєнний шик Європи?

Андре Лот, Франція, 1917. "Регбі". Малевичі, Шагали, Пікассо вже крокували планетою. Крокував і регбі по новим стилям живопису.

А це вже і німецькі експресионісти дісталися до регбі. Макс Бекманн, 1929. Скоро ці його роботи визнають "дегенеративним мистецтвом" і примусять виїхати з Райху.

Шикарна робота австралійця Уівера Хокінса - "Танець футбольного поля", 1947. Знову ж таки, до чого тут футбол? Проте кольори і динаміка вражають.

Ну а це вже наш сучасник і ровесник Бен Мозлі з Великобританії, і картина "Хака". Продовжує саме ті традиції. Тому його картини висять зокрема у колекції Алекса Фергюсона.

НБА і WNBA - параноїдальні марення про "рівність"

Спорт на #Радіо_Хартман

Буквально цими днями «боротьба за рівність» у спорті сягнула нових вершин маразму і безграмотності. Що властиво в принципі майже кожній боротьбі за рівність у її сучасному прояві. Сього разу кудахтання піднялося від представниць жіночої НБА, які масово зажадали установлення рівності зарплатень з повноцінною НБА, тобто тією, котра існує і вибудовує свою піраміду вже 70 років. Гравчині неймовірно обурені тим фактом, що за своїми контрактами вони отримують якісь жалюгідні десятки і сотні тисяч доларів, в той час як чоловіки – десятки мільйонів. До мейнстріму рівності приєдналися власне і винуватці – Стеф Каррі зі своїми 40 млн. в сезон і ДеМар ДеРозан із 28 млн. на рік, заявили, що такі цілком згодні і дівчата з нікому не потрібної, мало цікавої і нудної як хвора старушка ліги мають отримувати співмірні з чоловіками суми. В такі моменти розумієш - все ж не дарма їм кажуть більш-менш притомні журналісти: Заткнись і стукай м'ячем.

Печаль і одночасно сміховинність цієї ситуації полягає, як ви розумієте, в тому, що борці і борчині чи то навмисне, чи в силу природної тупості демонструють повне ігнорування будь-яких законів ринку і професійного спорту як такого. Думаю, якщо спіймати на вулиці сучасну 12-річну дитину, і попросити її пояснити причини такої дикої нерівності, навіть вона вам скаже: багатомільйонні контракти у НБА диктуються лише тими сумами, які готові вбухувати в цю гру кабельні канали з глобальним охопленням аудиторії. А відповідно, вони залежать від кількості реклами, яку готові розмістити на телебаченні «сосущіє із нашей зємлі ресурси і любовь корпораціі». А реклама ся залежить від того, скілько людей готові подивитись по тєлєку той чи інший матч, а відтак аудиторія ця залежить тіко від видовищності і принадності того, що вони бачать на паркеті. І от тут-то ми і прийшли до самої страшної нерівності: як виявляється, жіночий баскетбол порівняно з чоловічим настільки непопулярний і нудний саме в силу того, що всі ці ваші Каррі і Лєброни можуть дати мільярдам глядачів небачене шоу, яке ґрунтується перш за все на їх виключних фізичних можливостях. Я навіть не знаю, чим це простіше проілюструвати – «Капіталом», чи «Походженням видів». Зійде в принципі і те, і те.

Жорстка боротьба, тактичні побудови, багаторічна історія франшиз і протистоянь, вибухові данки і блок-шоти – це все те, що складає собою мільярдні статки НБА і всього цього немає у жіночому баскетболі. Як би його пояснити простими словами тим гравчиням, що як немає ручок, то немає і пєчєнька. Що ніхто і ніколи не заплатить їм кілька мільйонів доларів на рік якщо на аренах вони збирають 5 000 глядачів, і ще 20 000 за телевізорами, просто в силу того, що вони фізично не здатні закласти зверху.

Зрештою, навіть немає сенсу пояснювати страшний факт: баскетбол – це не той вид спорту, де ви можете побачити багато красивих жінок, які притягнуть до гри увагу публіки. Капітан Очевидність пояснює це тим, що в баскетболі як у спорті працюють зовсім не ті м’язи, які роблять жінок привабливими – навіть на відміну від волейболу тут дівчата стають квадратними і неоковирними. Хоча аналогічні вправи і прийоми мають протилежний ефект на чоловіків, на котрих і орієнтується ринок. Тисячі хлопчиків з усього світу мріють мати статуру Джеймса, спритність Каррі, нарваність Хардена. Але повірте – жодна дівчинка у світі не забажає мати зовнішність Даяни Тауразі. Саме тому діло Даяни від початку приречене на неуспіх. Годі вже й казати про те, що спонсори платять Каррі за його зразкове сімейне життя поза паркетом і милу мордаху дочки Райлі, за те, що Леброн вчить сина грати в баскетбол. У жіночій НБА всі позабаскетбольні новини зводяться до того, що Тауразі одружилась на своїй подрузі, бо жіноча ліга на 90% складається з агресивних лесбіянок без щасливого сімейного життя. Тобто без того, що приверне до них покупців з усього світу. Це, до речі, не стосується багатьох інших видів спорту, де принади і атлетизм спортсменок роблять дива з розкруткою брендів, і так - залучають до індустрії нереальні бабки.

Ітак, ми приходимо до простої вимоги жіночої НБА: «Платіть нам не тисячі, а мільйони доларів просто за те, що ми граємо в баскетбол. Не за те, що ми зірки світового масштабу, бо нас ніхто не знає. Не за те, що ми даємо мільйонні рейтинги, бо ми нікому не цікаві. Не за те, що ми подаємо приклад молоді, бо ми майже всі нетрадиційної орієнтації. Платіть нам просто за те, що ви стільки платите чоловікам».

От така млять ідея сучасної рівності. А економіку ми, толерасти, не вчили.

НБА - ганьба, як остаточна мета

Спорт на #Радіо_Хартман (допис 9 черв. 2020 р)

Нині багато кого обурює факт президентського похорону для пана Джорджа Флойда, і його миттєвої канонізації, навіть попри ту очевидну для всіх обставину, що "покійний не був моральною людиною. Це був колишній сліпий, самозванець і гусекрад" (с). Та от проте мене особисто у всій остогидлій епопеї непокоїть, як це не дивно, саме її спортивна складова.

А точніше, та кількість цинічних крокодилячих сліз, що пролили за ці дні американські, і не тільки, спорстмени. Показово пролили за людиною, про існування якої 10 днів тому вони не здогадувались. Спортсмени, чорні і білі, плачуть майстерно, іноді скупо, по-чоловічому, іноді захлинаючись. Вони плакали на тому самому похороні, плачуть в ефірах аналітичних передач, плачуть під час церемонії відкриття змагань, що поновились після карантину. Щоправда, коли нема настрою, деяким доводиться витискати сльози з очей, надавивши на них пальцями, а проте плакати потрібно. І Боже збав такому спортсмену протестувати проти поліцейського беззаконня, а не криком кричати, що тут він ополчився у хрестовий похід проти расизму.

Воно, здавалося б, в чому проблема? Та от власне в тому, як швидко, кваліфіковано і безапеляційно ці самі спортсмени привчилися до улесливості і лицемірства. Ні, ні в якому разі не намагайтесь побачити у їх діях хоч натяк на боротьбу із системою - адже фактично наші жадібні ліброни вже самі стали цією системою. І єдиний їх страх - це втрата грошей, а вже ніяк не расизм, не вуличне насилля чи сваволя поліції. В цій системі вони ходять по такому тонкому льоду, який фактично перетворює їх життя на дуже багату КНДР. Тобто на ту саму реальність, де за тобою слідкують на кожному кроці, і спробуй ти тільки не видавити з оченят хоч якусь рідину, як тобі ж подібне створіння першим заволає на весь світ: "Дивіться! Ось він! Він не плакав над могилою блискучого товариша Кім Чен Іра! Ату його!"

І я аж ніяк не перебільшую. Ви вже читали історію про звільненого коментатора, який життя чорних, білих, азіатів, латиноамериканців оцінив однаково, а не виділив першочергову цінність саме чорних. Буквально після цього знаменитий білий квотербек Дрю Бріз заявив, що ставання на одне коліно під час виконання національного гімну США він вважає образою, а не протестним жестом. Чи варто говорити, що колеги-спортсмени миттєво обклали Бріза брудним матом, причому так, щоб на це звернули увагу ЗМІ? Ну а один з ведучих ESPN заявив, цитата, що "ми повинні виводити на чисту воду таких, як Дрю Бріз, виявляти їх у нашому суспільстві і перевиховувати".

Власне тут ми і приходимо до проблеми, що нині гільйотиною зависла і над Україною: ініціатива завжди в тих, в кого в руках ЗМІ. В даному випадку нам відома та умова задачі, що провідні ЗМІ США у руках демократів. І в разі якщо спонсор не розірве контракт з тим гравцем, на кого вкажуть от такі ведучі ESPN і іже, тоді вже і сам спонсор отримає відповідну розгромну "пресу". А відтак - багатомільйонні контракти рвуться навіть від одного єдиного необережного слова спортсмена, навіть просто від того факту, що він насмілився висловити власну думку. Що ж - тоді мусиш плакати над домовиною Кім Чен Флойда, мусиш верещати і видавати одноклубника, який плакав тихіше.

Якщо у вас є хоч якісь сумніви щодо реальної мотивації цього дуже багатого і дуже лицемірного прошарку американського/світового суспільства, просто пригадайте порівняно нещодавній скандал між НБА і Комуністичною партією Китаю, коли "червоно-ганчірні" буквально на корню обрубали найменші спроби засудження китайського насилля у Гонконзі. Тоді ризик втрати мільярдних контрактів з Китаєм примусив сьогоднішніх "блек-лівз-метерів" так глибоко засунути свої язики у задній прохід, що про "права людини" вони півроку не згадували просто аби чого не стало. І от тепер система продиктувала інший ризик втрати контрактів.

Оглядаючи ситуацію загалом, доводиться констатувати, що аби Флойда не було, його б неодмінно придумали. Цинізм, з яким демократична партія використала цей привід, просто вражає, і таки дійсно нагадує, що не так багато відмінностей у методиці між тими так званими демократами і добре знайомими нам комуністами. Абсурдна заява малолітнього демократа-мера Міннесоти про расовий характер смерті Флойда в якості іскри, безальтернативна розкрутка цієї абсолютно необґрунтованої версії, фактичне заохочення погромів, грабунку, вбивств, застосування адмінресурсу і переслідування інакомислячих - це ті інструменти, якими сьогодні у світі прикриваються "толерантні" демократи. Чисто для інформації - історично найбільша кількість вбивств поліцією США підозрюваних при затриманні припала на другий термін Обами. Цифри Трампа до статистики Барака навіть не наближаються. І жодних протестів і засуджень "расизму" з боку спортсменів. Минулоріч серед загиблих у подібних випадках було 23% чорних. І жодних протестів від представників білих, азіатів і латиносів, яких серед загиблих сумарно було 77%. Але ж тепер... Партія вєліт - спортсмен ридає. Партія вєліт - спортсмен матюгається. І нічого особистого. Суто бізнес.

НБА - шлях до ганьби

Спорт на #Радіо_Хартман (допис 9 жовт. 2019 р)

Не втомлююсь переконуватись, що природа новомодної світової толерантності криється виключно у лицемірстві і фінансовій зацікавленості. Ви ж в курсі про скандал між НБА і Китаєм, правда ж? Ну отой самий, коли генеральний менеджер «Х’юстон Рокетс» Деріл Морі всього лише твітнув пост у підтримку боротьби Гонконгу. А у відповідь буквально за три дні Китай розірвав майже всі зв’язки з НБА і персонально з «Х’юстоном», котрий у азіатів кормиться мов кнур на убій. Тут вам і братання з Яо Міном, і ієрогліфи на офіційній формі, і виставкові турне Китаєм, і все на світі.

Але от один твіт – і вжух! Це все зникає. Китайське телебачення скасовує контракти, китайські компанії відмовляються дистрибутувати офіційний мерчендайз клубів НБА, скасовуються товариські матчі на території комуністичної імперії зла. Не допомагає і видалення твіта, і вибачення Морі за те, що підтримав боротьбу вільних людей проти тоталітарного режиму. Кожної години щось китайське відмовляється від чогось НБАшного, і Асоціація вже ризикує втратити як мінімум 4 мільярди доларів.

Звичайно, можна позаздрити китайцям. За однією вказівкою зверху вони всі синхронно оголошують бойкот неугодній конторі. Ми так не можемо, хоча за 5 років і мали б навчитись. Алеееее… Що нас взагалі найбільше тут цікавить? Це, звісно, реакція самої спільноти НБА.

Віддамо належне не дуже доброчесному ділку, комісіонеру НБА Адаму Сільверу. Спостерігаючи як з його рученят упливають мільярди юаней, він скромно потоптався на місці і все ж знайшов у собі сміливість заявити, що Деріл Морі (хоча вже й дав задню) має право висловлювати свою власну думку з будь-якого приводу. Сільвер навіть сором’язливою заявою тільки підлив соляри у вогонь, та менше з тим. Де в цей час всі інші?

А давайте-но поглянемо. Ну от подав голос ще тільки Грегг Попович – видатний тренер, що впевнено торує свій шлях до старечого маразму, підтримав Морі, і заявив, що свобода слова, це та сама цінність, яка була головною в США завжди, окрім останніх трьох років. Бо ж тепер прийшов Трамп, і настала в США цензура, руїна, зрада, репресії, і Попович замість «Вдови Кліко» 1888 року, мусить пити всього лише врожай 1900 року, і йому газон стрижуть не мексиканці, а місцеві (котрим платити треба більше). Старий Грегг звичайно не пригадає один очевидний факт – саме Трамп першим за багато років почав прикручувати гайки китайському ринку, за що його аж так критикують місцеві соціалюги і інші ліво-радикали. Попович не згадав, що поки Трамп затискав той самий тоталітарний Китай у економічні плоскогубці, представники НБА їздили до Китаю на поклон ледь не щомісяця. І їх не цікавили ані права людей, ані Гонконг, ані тероризм Китаю у сфері інтелектуальної власності. Ані багато чого іншого.

А що ж інші достойники НБА? А от вони дружно хором намотали власні язики собі на кулак, лише з тією метою, щоб міцно затиснути того язика в себе ж поміж булок. Тобто в дупі. От наприклад тренер «Лос-Анджелес Кліпперс» Док Ріверс всього лише зазначив, що «Можна висловлювати свої думки, але треба бути готовим до наслідків». Але ж це тренер того самого клубу «Кліпперс», колишній власник котрого Дональд Стерлінг був нахабно зацькований всією НБА, і примушений нею продати свій клуб за те… що у приватній телефонній розмові, записаній у незаконний спосіб, лишень сказав, що «не бажає бачити чорних у своїй ВІП-ложі». Цього вистачило, щоб на 80-річного дідугана із старою закалкою як зграя шакалів накинулась вся Асоціація, звинувачуючи його у всіх смертних гріхах. Леброни і іже кричали про недопустимий расизм, про порушення прав людини, про те, що таким як Стерлінг немає місця у спорті. Гравці його ж клубу, як недолуга мавпа Блейк Гріффін, добивали Стерлінга ногами, кажучи, що власник «Кліпперс» ніколи не любив своїх баскетболістів і ставився до них зневажливо, тож от вони дуже раді, що тепер свої 10-15 мільйонів доларів на сезон отримуватимуть з іншої кишені.

Але ж, спитаєте ви, хіба може йти у порівняння висловлювання одного єдиного діда, із тоталітарним буттям цілої країни, котра паплюжить стільки писаних і неписаних законів і моральних норм? Е ні, друзі. Тут НБА за справедливістю не женеться. Все ж є вже озвучена позиція комісіонера Сільвера, але є і 30 окремих ринків – своє лахміття і свої трансляції хочуть заганяти у КНР «Лейкерс», «Бруклін», «Голден Стейт» та всі інші. Тому зараз ви не почуєте лицемірного виродка Леброна. Його не цікавлять проблеми Гонконга, його не цікавить смертна кара і нелюдські умови роботи в Китаї. Ви не почуєте і Гріффіна. Бо ж тут мова зайшла зовсім не про те, що він не зможе обирати – отримувати 10 млн. від Стерлінга чи від Фунта? Він їх просто може не отримати. Тому мовчить. Права правами, а я гравець НБА і я не буду заради такої маячні як демократія ризикувати можливістю купити собі п’ятий чи шостий «Феррарі».

І це вам не гандонити у кожному інтерв’ю Трампа, котрий вам дійсно нічого не зробить у силу гарантій свободи слова. За його рахунок леброни і поповичі можуть легко набирати зайву популярність у американського плебсу, переважно серед непрацюючих прошарків. А от висловити ту саму позицію щодо проблем, котрі існують не тільки в твоїй хворій уяві – кишка у Леброна і інших героїв Асоціації вже затонка.

І зараз правдоруби з НБА знову полетять подавати чолобитні, вони полетять кланятись комуністичній партії Китаю і просити пробачення. Вони ж бо за мир. Вони за спорт. А свобода? Ну не всім же бути вільними! От Деніс Родман, великий друг Кім Чен Ина і Північної Кореї, вже пропонує свої послуги у відновленні стосунків НБА і КНР. І тоді, можливо, Леброн і Ентоні Девіс перестануть нервувати. І знову зможуть нести людям світло правди про расизм і сексизм Дональда Трампа. І звісно – про свободу слова.