понеділок, 27 липня 2020 р.

Уільям Холбрук Бьорд, "Як красиво!" (1891)

Карочі одного разу у 19 ст. в суспільства вдруг виник гострий соціальний запит на мімімі.
"Шо ж нам робити? - знітилось суспільство. - В нас же ще нема зєркалок і інстаграму. Навіть гіфок нема. Так і жити тепер без мімімі?".
"Щас я вас врятую" - відповів американський маляр-анімаліст Уільям Холбрук Бьорд і намалював картіну з простою назвою "Як красиво!" (1891)


Джон Мартін, «Земля ігуанодонтів» (1837)

Єсі раньше мені тут доводилось пейсать про історичний живопис, то сьоднє давайте приділимо хвильку уваги живопису ДОісторичному.

На самам дєлі, то щас ви можете побачить цілком достовірну картінку з зображенням будь-якого динозавра і іншої болотної тварі мезозойської ери. А раніше, коли народ нарешті поняв, шо ці велетенські кістки належать не чортам і не велетням, а вимерлим потворам, то було складно реконструювати вигляд власників цих кісток. До 1830 року людство достеменно знало лише про два види динозаврів, котрих назвало «мегалозавр» і «ігуанодонт». До вивчення і відкриття обох видів приклав руку видатний британський палеонтолог Гідеон Мантелл.

Боліючи цією справою, Мантелл якось сказав свому другу, дуже годному і неординарному маляру з банальним іменем Джон Мартін: «Джоні, я тут весь в лайні риюсь, шоб тих динозаврів для вас відкрить. А намалюй мені картіну з ними? За гонорар розберемось. Осьо тобі скєлєти, далі хвантазіруй».

Ну Мартін як уявляв, так і намалював картину «Земля ігуанодонтів» (1837). Вийшла отака дика псіходеліка. Цікава вона тим, шо на той час ніякого радіовуглецевого аналізу не було в помині, тому одна картіна об’єднала обох відомих на той час динозаврів (то потім взнали, шо розділяли їх десь 30 млн років), а позаду можна ще й мамонтів і носорогів розгледіть, бо ентузіасти думали, шо всі іскопаємі потвори жили одночасно. Но всьо ж спроба була зарахована, хоча направду динозавряча тема видатних художників чомусь більше не цікавила.


Жозеф Сен-Жермьє, "Наваха", 1888

І до новин спорту.
Сьогодні пропоную просто позирить оцю динамічну картіну майже забутого (як не сказать нахир нікому не потрібного) хранцузького маляра Жозефа Сен-Жермьє від 1888 року.
Називається полотно "Наваха" (до речі воно ще й приз паризького Салону отримувало). А я б додав ще назву в стилі Гойі - "Це тобі не бичка колоти, суціго!"
Історії тут нема, просто побутова гішпанська сцена, но во-пєрвих ето красіво.


Хайнріх Клей, "Демони Круппа", 1911

В загашніку знайшлася така годнота, датована 1911 роком, від німецького маляра Хайнріха Клея. Картіна зветься "Демони Круппа", і тут показано, як на самом дєлі працює той знаменитий завод.
І в полотні цьому такі всьо Ок, єслі ви знаєте, хто такий цей Крупп. Ну а картіну тут же викупила власне сімейка зброяра, і нині вона експонується в музеї того самого заводу.


Жан-Поль Лоран, "Трупний суд"

Якось блукаючи інтронетами, наткнувсь я на оцю гуманну і по-весняному світлу картіну хранцуза Жан-Поля Лорана. Здавалося б, хир поймеш, шо там твориться, но мабуть не так навіть цікава історія, як лучі добра і чєловєколюбія, шо випромінює ця сцена.

Гішторія сама по собі простенька. Як відомо, інститут римського папства за своїм благочестям не поступається сучасній рпц мп. А на кінець отого самого першого тисячоліття він взагалі був атомним адом - Папи купували свої посади, роздавали землі і бабло своїм "спонсорам", потім швидко і внізапно хворіли на випадковий суїцид чи на сокиру в голові, і так по колу. Аж тут прийшов до влади чесний папа Формоз, шо наче схотів вберегти паські землі від розбазарювання, но... Тоже захворів.

Його наступник Стефан, шо за генерального спонсора мав партію сполетського дому, конче потребував відміни кількох рішень Формоза, котрі не давали Сполетам остаточно розграбувати Папство. Тож Стефан вирішив, шо "Д - означає Духовность", і наказав викопать труп Формоза, аби всадити його в крісло і влаштувать показовий суд. За троном з напіврозкладеним трупом стояв дяк, і на всі пафосні звинувачення Стефана загробним голосом казав: "Так і так, то правда, я папа Формоз, парагвайський шпіон з 890 року, японський - з 892, зривав плани по підвищенню проценту жиров у маслі, визнаю, шо діяв во врєд папству, і всі мої накази є нікчемними".

Таким чином, духовность перемогла - накази скасували, а труп віддали на поталу хамам і викинули в Тібр. Тіко тут історія не закінчилась. Стефан чось не зважив, шо народ Формоза любив і живим, і мертвим (а тут навіть кажуть, шо як труп нівечили, то й небо розверзлося громом), і скоро сам опинивсь в тюрмі, де й швидко захворів. На асфксію з літальним ісходом. Ну а папство почерпнуло важливий урок. Наступники офіційно визнали, шо трупи не підлягають суду. Про всяк випадок. А картіна всьо ж годна.


Хосе Касадо дель Алісала. "Колокол Уески"

Продовжимо старече триндіння за живопис.
Дуже люблю я оцю картину маловідомого гішпанського художника Хосе Касадо дель Алісала. Зветься "Колокол Уески". Всьо тут добре, і хлібальники героїв, і драма, і історичний сюжет. Ви от спочатку гляньте, шо там за діла творяться, а потім читайте.

А діла такі. Якось років з 900 тому королем Арагона став колишній ченець Раміро. Людина скромна, але справедлива. Проте не подобався він місцевій шляхті, шо не дуже й потай мічтала надіти на Раміро дерев'яне пончо. Якось попитав король в свого колишнього настоятеля, котрий як раз підрізав троянди в саду "Шо робити, отче?" - "А от так і роби", сказав настоятель, підрізавши маківки тим квітам, шо були вищі за інші.

Тоді Раміро розіслав шляхті І-мейл - "приїздіть, любі друзі, до дзвінниці Уески. я тут покажу вам такий великий колокол, шо його почує весь Арагон і Данія здригнеться". Шляхта пафосно зібралась, і Раміро запросив у двір десяток найбліьш борзих опозіціонерів, показать дзвона. А коли за годинку покликав і всіх інших, вони зайшли і побачили оце ось, шо ви бачите на картіні. "Сюрпрайз, мазафакерс" - сказав король-ченець. - "Іще хтось пиздіти буде?" Пиздіти більш ніхто не захотів. Мораль знайдіть самі.


Леонардо да Вінчі, оригінальна Мона Ліза

Виявляєцця, через всякі негоди і негаразди дійшла до наших часів і от така Мона Ліза. Авторство Леонардо поки не доведено, проте за аналізом - сам холст, на котрому намальовано Лізавєту, виготовлений не пізніше 1450 року. А по математичним пропорціям - цілком співпадає з тим, як то малював да Вінчі.

Поки версії такі - оцю Джоконду Леонардо не встиг закінчити в строк перед від'їздом у Францію і отак віддав замовнику. А ту знамениту намалював вже потім по пам'яті - для себе. Більш того, є доволі авторитетні тогочасні свідоцтва, що Джоконда і Мона Ліза то відпочатку були дві різні картини одного автора. Но поки визнавати це не поспішають - ясно, шо ім'я Лєо додає мінімум чотири нулі в ціні картини, а з цим нині не жартують.

Но головне інше. Ця Ліза куди симпатичніша за луврську, в цю на відміну від всім відомої, як раз таки можна було закохатись.