Як Едісон і Франклін стають ворогами американських "борців за рівність"

 Вісник інтелектуальної власності на #Радіо_Хартман

Якщо ви думаєте, що з цим світом все ще не так погано, то ні. Не думайте так. В пошуках новин зі сфери IP, наткнувся на статтю американської професорки. Азійського походження, зазначимо. 

Професорка несе нам страшну звістку. Виявляється, патентне відомство США і досі видає критично велику кількість патентів на винаходи... білим чоловікам. Вибачте, тут я сам ледь не запнувся. Мені неприємно навіть писати це жахливе словосполучення. Але так - ворогам людства і прогресу, білим чоловікам. Ситуацію авторка вважає неприпустимою - видача патенту білому винахіднику, це расизм і сексизм. Адже саме вони, оці кляті білі (чомусь. Чому?) більше тяжіють до сфери інновацій і винахідництва. Звідки саме взята расова статистика по виданих патентах, професорка не уточнює - але я точно знаю, що типовий американський патент і опис до нього не містять фотографії винахідника і графи "колір шкіри".

Корінь зла науковиця вбачає у тому, що уособленням винахідництва і технічного поступу у США і досі вважають Бенджаміна Франкліна і Томаса Едісона, а нині ще й Ілона Маска - білих і чоловіків. І це неприпустимо. Цю трійцю вже давно варто прибрати з публічного простору. А на їх місце поставити, наприклад, ну... Ну... Ну когось. Бажано не білого. Самі вигадайте, напружтеся - бажано так, щоб винахід "нового небілого обличчя" був за масштабом як в Едісона.

Зрештою, все стає трохи яснішим ближче до кінця статті. Коли професорка з відчуттям сорому і жалю згадує, як "у час, коли піднімає голову білий націоналізм", і колишній Трамп, і діючий Байден презирливо відгукуються про китайські інновації, не визнаючи розвитку китайського ринку інтелектуальної власності. 

Тим хто не знає, я повідомлю. В ході здобуття освіти у праві інтелектуальної власності ви так чи накше почуєте від викладачів десяток історій-попереджень про те, як комуністична партія Китаю займається фактичним тероризмом у сфері патентного права, нахабно присвоюючи собі винаходи як закордонних партнерів, з якими китайські компанії підписують угоди, так і напрацювання конкурентів - розсилаючи козачків по всім значущим і не дуже промисловим виставкам світу. Посилаючи студентів вчитися у розвиті країни. І от саме до скасування будь-яких пересторог щодо таких засланців і веде наша професорка. 

Не варто думати, що все так невинно - просто собі чергова стаття огалтілої чоловіконенавсниці-расистки. Після того, як Міністерство юстиції США минулого тижня пред'явило Ілону Маску обвинувачення в тому, що у пошуках робочої сили і мозку він надає перевагу громадянам США, дискримінуючи не-громадян, можете готуватись до того, що Китай почне вже всерйоз душити цей світ. В тому числі і руками коханого багатьма Байдена. Адже нічого страшного, якщо за розробку "Фалькону" візьмуться китайські робітники, чи не так?

Ну а поки професоркам бостонських коледжів ще належить прибрати з цього світу білих чоловіків. Так, просто принагідно.

P.S.: Посилання на феміністичну діч:
https://theconversation.com/the-iconic-american-inventor-is-still-a-white-male-and-thats-an-obstacle-to-race-and-gender-inclusion-145372 

AEG - інтелектуальна власність, капіталізм і електрифікація всього Райху

Вісник інтелектуальної власності на #Радіо_Хартман

Ви як робите рекламу, то робіть її так, щоб вона мене зацікавила і через 130 років, коли подивлю, ок? От як цей рекламний плакат 1888 року - задививсь і сам не помітив, як поліз шукати шось про нього, і натрапив пафосну гішторію, що показує: з інтелектуальної власності все ся починає, і нею ж ся закінчує.

Бо почалося все 1882 року з того, що німецький бізнесмен Еміль Ратенау придбав у Томаса Едісона ліцензію на виробництво у Німеччині дива дивного - ламп розжарювання. І поки сам Едісон у Штатах ще кілька років валандався по судах, воюючи за свій патент, у Другому Райху хвацький герр Раттенау спокійно заснував Німецьке Товариство Едісона, яке скоро отримало коротку назву AEG. Як і оця чудова фрау на рекламі, AEG дійсно мав під п'ятою всю Німеччину - спочатку електрифікувавши її, а потім перейшовши до виробництва того, для чого струм і потрібен, тобто побутової техніки. 

Далі пішли півстоліття слави - провідне місце на ринку (аж до того, що сам кайзер слідкував, аби AEG не став монополістом і Німеччина не залежала від однієї компанії), поглинання конкурентів, визначна роль у оснащенні німецької армії у Першу Світову, виготовлення небачених до того апаратів для зйомок Олімпіади-1936 у Берліні, нові патенти на винаходи в електротехніці - і всюди AEG, AEG, AEG.

Та от вже Друга Світова капітально підкосила електоргіганта. По-перше, державний контроль все одно не доводить до добра - співпрацювати з фюрером виявилось не так вигідно, як з кайзером. По-друге ж, після війни величезна частина виробництва ся лишила в окупованій Східній Німеччині. Довелося все починати майже з нуля. І здавалося б, навіть з цього провалля AEG знову повстав сильним і потужним. Проте аж настільки потужним, що перестав витримувати сам себе. Інвестиції у провальні проекти, роздутий бюрократичний апарат вже у 1960-х намітили нашій пані з плакату шлях до небуття. Терплячи страшні збитки, AEG дотягнув до 1990х, і зрештою руїни легендарної фірми були цілком викуплені гігантом сучасності - Electrolux.

Одначе, як то кажуть, "на зустрічі з лисицею історія Колобка не завершується". Я згадував, що всьому у бізнесі альфа і омега інтелектуальна власність? Купуючи сторічну фірму, у компанії Electrolux зрозуміли одне - ім'я AEG коштує в десятки разів дорожче, ніж її потужності. Тому сьогодні Electrolux надає перевагу тому, щоб продавати європейським, австралійським і азійським компаніям право на виробництво електротехніки під брендом AEG. Чим і кристуються одразу з-десяток фірм з усього світу, набуваючи ліцензію у хитрих німців. Electrolux все ж висловлює велику повагу до поглинутого конкурента, і й сам випускає побутову техніку під цим брендом - спеціально, виключно елітного ґатунку. 

А значить, хай динозавр електроіндустрії AEG і не існує у звичному вигляді, хай справа Еміля Ратенау і загнулася з роками, проте "ето всьо, ето всьо нє напрасно било". Красива реклама того вартувала.

РЕФЛЕКСІЯ ЗА СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО, ЗЛІВАЧЕННЯ І ДЕБІЛІЗАЦІЮ ПЛЕБСУ

Знаєте, років 50 тому «Повітряний цирк Монті Пайтона» представив скетч, в якому Пабло Пікассо нібито повинен був намалювати картину, їдучи на велосипеді. Натомість, ведучий, який чекав при дорозі на видатну подію, так і не побачив Пікассо, тому що повз нього на велосипедах пронеслися: 

«Це ж Кандінскій! За ним слідує Жорж Брак, кубіст, позаду їде Піт Мондріан, далі основна група -  Шагал, Макс Ернст, Жуан Міро, Рауль Дюфі, Бен Ніколсон, Джексон Поллок і Бернар Бюффе! Трохи відстав Бранкузі, потім Жеріко, Фернан Леже, Делоне, Де Кунінг, Кокошка, на поворот заходить Пауль Клеє, і замикає пелотон наш Курт Швіттерс!».

Примітно тут не тільки те, що подібний гумор тоді був ще доступний телеглядачу. А і те, що додавши до списку, наприклад Сальвадора Далі і Джорджо да Кіріко, ми побачимо, що приблизно половина згаданих митців – на момент виходу скетчу були живі і творчо активні. Всього лише 50 років тому – хтось із нас на той момент вже народився, хтось народиться трохи пізніше. Але у ту декаду на всіх континентах знали імена людей, що власноруч рухали світову культуру і мистецтво – всюди усвідомлювали їх значущість, сперечалися щодо заснованих ними стилів живопису, розрізняли посил «Герніки» від теми «Поезії Америки». 

І от минуло лише 50 років. І сьогодні ви вже ні за яких умов не зможете зняти подібний скетч, адже не матимете можливості перерахувати хоча б десяток відомих всім і кожному художників, що є нашими сучасниками. І причина сього виключно у тому, що менш ніж половини століття вистачило для того, аби масовий художник – тобто той митець, що має доступ до широкої публіки, до преси, до великих залів – деградував від атланта, що сам визначає шляхи світового мистецтва, до дрібної воші, що смачно присмокталася до тіла суспільства. Але при цьому нещадно критикує це суспільство у своєму… мистецтві, шоль? 

Придивіться до фото. Те, що ви бачите, це цілком реальний і на повному серйозі виставлений в одному європейському музеї так званий «арт-об’єкт». Не називатиму ні авторів, ні музей, аби не паскудити їх іменами допис. І ні, ви ні в якому разі не помилитесь, якщо скажете, що до мистецтва ці лампочки, складені у літери, не мають жодного відношення, і більш того - намальований вручну плакат з цицькастою колгоспницею і підписом «Рєшенія 14го с’єзда - в жизнь!» має набагато більше прав зватися арт-об’єктом. Хоча по суті природа їх майже однакова - агітаційна, позбавлена творчості як такої, проте сповнена обману і прихованої ненависті. 

Але ж, як відомо, страшне перо і не в страуса, і не в Пікассо. Журналісти і критики таки охрестять ці лампочки «арт-об’єктом». Про виставку, що є лівацькою агіткою прямої дії, напишуть часописи, а тисячі тих самих паразитів-митців, що так щедро кормляться благами сучасного капіталістичного світу, продовжать свою діяльність – адже медіа на їх боці, капіталізм не ображається, і дозволяє «художнику» смоктати свою кров, а от у душах і розумах аудиторії буде і далі насаджуватись тотальний і безпробудний несмак під виглядом принципового активізму. Тож чи буде здатна, пробачте на слові, «мисткиня» (ну так вже вийшло, що авторка сього «арт-об’єкту» - жінка), створити нову «Герніку» (що теж по суті соціалістична агітка, проте талановита і глибока), якщо все її жалюгідне творче життя буде оспівуватись лівими критиками, а декласована у почутті чогось прекрасного публіка просто не вимагатиме від митця чогось більшого, ніж бездарно наляпаний комуняцький лозунг на стіні? 

Звісно ж, подібне породжуватиме подібне, як то сталося з сучасним італійським скульптором Гарбарті, який років 12 тому зліпив статую Медузи, що тримає у руках відрубану голову Тесея, а вже по кількох роках заявив, що так він підтримав рух #MeToo, якого на момент створення скульптури взагалі й не існувало – але Гарбарті дуже хочеться ікри і слави, тому появу мейнстрімного феміністичного тегу він начебто передбачив наперед, бо інакше в сучасному мистецтві прорватись неможливо, в умовах-то діючої кон’юнктури художньої критики. 

Свого часу задумавшись про тотальну кризу у рок-музиці, я зрозумів, що рок-н-рол не міг розвиватись нескінченно принаймні в силу математичних причин – гітара, як основний інструмент року, всі ж має обмежений набором нот і їх порядком потенціал. Тож можна було б жалітися і на кризу живопису, і тим виправдовувати таких недомитців-активістів. Аби не розуміти, що людський мозок піддається математичним обчисленням набагато складніше, а відтак необмежена фантазія, уява, внутрішній світ, ітд мали б надавати імпульс розвитку художніх форм. Так, деякі з них схожі на шарлатанство, в тому числі і ті, що йдуть з аукціонів за 50+ млн. доларів. Проте і розвиток таких конфігурацій нині загальмовано, і от чому. 

Довелося мені почитати статтю одного арт-критика лівого толку, що, здавалося б справедливо, звинувачував сучасне мистецтво у несмаку, складності, недоступності людям, елітизмі. Аж тут всю тираду критик досить неочікувано перевів на обвинувачення середнього класу і так званої буржуазії (її ніхто чомусь не любить, ні праві, ні ліві – як правило, дуже напоказ) – закидаючи цим прошаркам, мов саме вони намагаються монополізувати розуміння мистецтва, і тим виділятись з мас, які вони самі оголосять сірими і неосвіченими. Що ж, можливо станом на другу половину ХХ ст. подібний ризик і був. Проте натомість сьогодні ми маємо наступний запит від критиків: мистецтво потрібно спростити. Тобто звести його до тупих і доступних навіть ідіотові лозунгів. Капіталізм – бед. Жінка з відірваною головою чоловіка – гуд. Соціалізм – гуд. Талант, що виділяється серед інших – бед. І так далі. І тоді ви матимете хороший ресурс - для БЛМ, для впарювання будь-якої найабсурднішої дичини масам, адже привчаючи їх до простих форм, ви обрубаєте можливість замислитись над чимось складним.

Та проте, подивіться ще раз на фото, і дайте собі відповідь – що з цим робити нормальній людині? Варіантів тут теж не так багато. Писати. Говорити. Називати несмак - лайном, шарлатанство – злочином. Писати і висміювати лівацьку нездарність, формувати критичне сприйняття мистецтва у друзів і знайомих. І робити то частіше і не лінуючись – поки такої можливості вас банально не позбавили цукерберги і іже. (дякую тобі, о людино, що якимось чином дочитала до цього місця).

Ернесто Тамаріс, статуя Архангела Михаїла

Думаю, багато хто з вас бачив цю вражаючу скульптуру Архангела Михаїла, але мало де пишуть, де саме стоїть ся арійська моць. За виглядом, вона мала б прикрашати принаймні умовний Кьольн, але правда в тім, що це не Михаїл, не Міхаель, навіть не Майкл - а самий що не є Сан Мігель, бо охороняє він базиліку Діви Марії у Гваделупі, Мексика. 

Звів статую мексиканський скульптор-націоналіст Ернесто Тамаріс (1904 - 1988). І чомусь самі мексиканці про цей самий націоналізм митця згадувати не стидаються, а навпаки - підкреслюють сю рису. Так чи інакше, навряд чи можна заперечити, що саме Тамарісу вдалося створити один з найбільш переконливих і пробираючих до кісток художніх образів святого, що є символом і нашого міста. До речі, для порівняння згадайте вигляд однойменної скульптури у Києві 🤔

Отто Бахманн, "Спокуса святого Антонія"

Гайда закінчимо рік чимось красивим.

Швейцарський маляр-графік-ілюстратор Отто Бахманн (1915 - 1996) попри буремні часи, на які припала його молодість, не творив подвигів - не служив, не воював, не малював проекти камуфляжу. Навіть не був членом жодної партії. Проте все ж на одну авантюру Отто наважився - у 30-х роках молодий небідний художник цілих три роки колесив Європою разом з бродячим цирком. 

І якщо уявлення про тогочасний мандрівний цирк ви черпаєте з фільму "Уроди", то Бахманну пощастило куди більше - ті три роки у цирку визначили його незвичний карнавально яскравий і відвертий художній стиль. Надалі всю свою успішну кар'єру Бахманн малював переважно красивих попастих жінок, постійно привносячи у свої картини елементи вуаєризму - явно запозичені з буднів за цирковими кулісами.  

От наприклад чи одразу ви побачите святого Антонія у цій картині "Спокуса св. Антонія" (що явно віддає шану шедевру Далі)? Шукайте. І пам'ятайте, що Бахманн не любив малювати а ні себе, а ні будь-яких інших чоловіків, концентруючись на тому, що сам вважав прекрасним. Шкода, що в наших краях художник відомий мало, хоча, здається, за стилем він дещо випередив сучасне декоративне мистецтво.

Рене Магрітт, "Сомнамбула"

Якось у середині 40-х років біля оселі видатного сюрреаліста Рене Магрітта присіла відпочити сова (не треба бути орнітологом, щоб зрозуміти, що то була північна плямиста сова, ЯВРПЩЯ). Художник ся дивив на сову, сова ся дивила на художника. Та й полетіла собі. 

Але ці дивні гляділки не давали Магрітту спокою цілих два роки, допоки одразу по закінченні Другої Світової він зрештою не намалював картину "Сновида" або ж "Сомнамбула". Давши в клюва сові люльку зі своєї знаменитої картини "Це не люлька", і наливши їй смачного віскі.

"А чому власне Сновида?" - писав Магрітт своєму другові - "Ми всі звикли вважати сову мудрою. Але її мудрість в тому, що вона сидить і просто спостерігає за всім навкруг. Вона як той лунатик - живе цілком абстрагувавшись від навколишнього світу". 

Се є правда. Ми кажемо собі "Борітеся - поборете", але подекуди обставини навкруг не питають нас, чи хочемо ми боротись, вони просто не залежать від наших зусиль. Тоді єдине розумне, що ми можемо зробити по життю, то взяти люльку, взяти себе у руки, спостерігати і чекати. Як сова.

Постери Боліваріади-1938 - кров з молоком

Давайте ще трохи за спорт і мистецтво.

Якось на Олімпіаді-1936 у фашіськоу Германіу делегація збірної Колумбії, захоплено розкриваючи роти на орлів, свастони і олімпійські прапори, звернулася до Міжнародного олімпійського комітету:

- А давайте ми в себе в Колумбії теж от таке проведемо! Тіко для країн, які звільнив від вас, європейських покидьків, Сімон Болівар? Давайте, га? Так? Так? Ся домовили?

- Та відчепіться і робіть там в себе що хочете! - відповіли чиновники, не повертаючи голови від стадіону.

Колумбійці сприйняли відповідь буквально, і вже 1938 року Богота приймала першу в історії "Боліваріаду" - змагання за участю шести латиноамериканських країн, зобов'язаних своєю незалежністю Болівару.

Ну а щоб все виглядало "на уровнє і под егідой", для художнього оформлення Ігор запросили молодого, але вже видного як для Колумбії маляра Серхіо Трухільйо Маньєната. Маньєнат подивив, як то робила Лені Ріфеншталь у 1936 році, подивив на італійських футуристів, подивив на німецьких "дегенератів", подивив на "баухаус" - проникся арійським духом, і в своїх постерах до кожного з видів спорту, представлених на Боліваріаді, намішав все разом! Вийшло, як потім визнали майже всі, шедеврально.

Почин, треба сказати, вдався, і Боліваріади розігруються до сьогодні. При цьому, ще з того самого 1938-го організатори постійно дивують, включаючи в програму Ігор такі види спорту як бейсбол, більярд, гольф, пляжний регбі, пелота, і так далі. Почин вдався і в художника Серхіо Маньєната. З тих пір він став живою легендою Колумбії і прожив свої 88 років у почестях і достатку