Ан-Луї Жироде, "Портрет Жака Кателіно"

Малесенька гішторія про то, шо людський ідіотізм є одиницею сталою, незмінною в віках. Перед вами годний портрет не дуже годного діяча - польового командира Вандейського повстання Жака Кателіно. Свого часу Жак, покинувши торгувать парусиною, очолив загін "дабравольцев" і здобув кілька перемог над неорганізованою революційною французькою армією. Зрештою дуже швидко на нього вийшли роялісти-мігранти і їх англійські спонсори, швидко Кателіно отримав під командування аж 80 000 повстанців і таки ж швидко загинув за вєру і царя при штурмі Нанту, йдучи в бій в перших лавах. Це все.

Так от вже після заслання Наполеона й Реставрації 1815 р. стало питання (увага) про канонізацію Кателіно католицькою церквою. Питання затягувалося, і остаточно знялося, коли аж (!) 1944 року при бомбардуванні Анжеру були знищені останні матеріали, зібрані для беатіфікації "святого" Жака. Я канєшн не хочу порівнювать Кателіно з гнилими вилупками тіп гіві і мотороли, але... Просто в мокші нині щільність гамніца в мозоку ще більша, ніж у французів, шо з усіма своїми республіками хотіли канонізувати бандита.

І до речі про картину. Я вже писав був про принциповість і політичну грамотність художників як таких, і особливо хранцузьких. Так от автор цього хорошого портрету - Ан-Луї Жироде. Учень Жака-Луї Давіда, того шо був депутатом Конвенту, а потім намалював масу славнів Бонапарта. Сам Жироде не був революціонером, але Наполеона і його генералів малював аж пензлі горіли. А як тільки посадовили на трон Людовіка 18, й концепція змінилася - от отримав таке замовлення від короля, і вже замість героїв Наполеонівських воєн без задньої думки став малювать вандейців. Н - Незламність.

Отто Дікс, "Фландрія"

Як вам відомо, мої маленькі любителі хвашізму, 1937 року, за сприяння того ще ахуєть якого талановитого художника Шикльгрубера і того ще арійця і красавця Гєбільса була організована викривальна виставка "Дегенеративне мистецтво". Під прес тут потрапили півсотні яскравих художників, шо протягом попередніх 30 років виривали німецький живопис з нетрів сраного реалізму і класицизму.

Але мало хто знає, шо сам вираз "дегенеративне мистецтво" вперше ще 1892 року застосував такий собі дядя Макс Нордау - засновник сіоністського руху, відстоювач ідеї переваги єврея над іншими національностями, автор власного "майнкампфу" під назвою "Виродження". Дивно, але дегенеративними він вважав все ті ж художні напрямки, шо і Адя з Йосьою, тільки ще додавав до "дегенератів" Фрідріха Ніцше і Ріхарда Вагнера. Я какбе ні на шо не натякаю, але все ж таки да, натякаю.

Ну а ілюстрація - картина одного з тих самих німецьких "дегенератів", учасника Першої і Другої Світової Отто Дікса.

Леонардо да Вінчі «Ангьярі»

Було то на самому початку нізабиваємого 16 ст., коли міськрада Флорентійської республіки вдруг вирішила влаштувать художній контест між двома найвизначнішими майстрами сучасності, а заодно і кошерно розмалювати стіни палацу держадміністрації. Так один проти одного зійшлися молодий і різкий як сітро Мікеланджело і старіючий авторитет Леонардо.

Обом гігантам було доручено на двох протилежних стінах намалювати батальні фрески з зображеннями переможних битв флорентійської армії (ну ми ж то знаємо ціну тим битвам, но то таке).

Як відомо, Мікеланджело зневажав старого гомосєка Лео, тому до роботи над «Битвою при Кашині» поставився показово по-розпиздяйськи, з дивним натяком намалювавши голих солдатів у річці. Зато Леонардо, який до Мікеля мав ті самі не кращі почуття, вирішив показати, хто там у Флоренції батько, і зі своєю «Битвою при Ангьярі» почав малювати справжній батальний шедевр.

Почав, але не закінчив – то лажанувся з фарбою, то доводилось відмахуватись від надокучливих бюрократів шо просили підписать накладні, а потім у міськради вичерпався бюджет на проект, і обидві фрески-суперниці так і залишились незакінченими. Одначе навіть нарис на стіні де працював Леонардо, дав понять, шо це була б картіна на всі часи.

Та бюрократам було на то насрать – за кілька десятиріч, коли вже Лєо давно і серед живих не було, вони вирішили добити проект і поверх незакінченої роботи намалювати зовсім іншу фреску. Доручили роботу Джорджо Вазарі – людині прямо скажемо видатній і цікавій, але... Де Джорджо, а де Вінчі. Сам Вазарі навіть незакінчену фреску «Ангьярі» (картінка раз) вважав шедевром, проте відкинувши сантіменти вимушений був поверх її намалювати «Битву при Марчіано» (картінка два). Фреска да Вінчі була втрачена й до нас дійшли тільки тодішні перемальовки ескізу «Ангьярі» (Рубенса, наприклад).

А тепер осьосьо саме цікаве. Років зо 30 тому дослідники вдруг вирішили шось взять, та й постукать по фресці Вазарі. До того шось ума не фатало. Достукались до того, шо закрався смутний сумнів – а чи ж не подвійна там стіна? А чо б і ні, зважаючи на то, що Вазарі аж надто поважав Лео, і може й не посмів би так брать і замальовувать роботу куміра. І шо ви такі думаєте? Провели досліди, зробили міліметровий отвір крізь «Марчіано», і мікроскопічним зондом через пустий простір наткнулися на другу стіну. А на тій стіні зіскребли саме такі зразки фарби, якими намальована «Мона Ліза». Соупаденіє?
І тепер от мистецький світ стоїть перед ділємою – а шо робить, якщо гіпотетичний шедевр Лєо можна побачить тільки якщо знести нахир не то шо б аж шедевральну, але готову і теж стару фреску не останнього лоха Вазарі? Певно гішторія ще матиме продовження.

Пітер Рубенс і Ян Брейгель Старший, "5 відчуттів"

Трошки прікрасного і пізнавального у вихідний.

Виявляєцця, "супергрупи" геніїв по тіпу Стінг/Брайан Адамс чи там "три тенори" були популярними вже років 400 тому і не тільки в музиці.

От як приклад - дует Рубенса і Яна Брейгеля (старшого), шо написав пару спільних альбомів, які зайняли високі місця в чартах початку 17 ст. Як воно водиться, Рубенс навіть називав Брейгеля своїм старшим бро. Перед вами один з таких альбомів, шо має назву "5 відчуттів" (Дотик, Смак, Запах, Зір, Слух). Розділення праці в композиціях одразу кидається в очі - купа типових для клану Брейгелів дрібних деталей (замість музики), а на них фірмові рубенсівські жирові складки (замість вокалу). Ітак, слухаємо. Точніш втикаємо.

#Хартман_за_мистецтво

Давід Тенірс

Сорі, шо знову за мистецтво. От тут в нас фрагмент картини фламандця Давіда Тенірса Молодшого - "Багатій, котрого тягнуть до пекла". Як ви думаєте, чи нема тут якогось такого льохкого прозорого намьоку на антисимітизм? Чи мо то я такий толірантний і просвітлений, шо мені всюди якісь натяки фашиські вижаються?

#Хартман_за_мистецтво

Васілій Вєрєщягін, "Апофеоз війни"

Всі ми знаємо антивоєнну картіну кацапського художніка Васілія Верещагіна "Апофеоз війни", котра несе такий от гуманістичний посил прям.

Тим не менш, вчергове оцінимо, де ж він закінчується, цей кацапьский гуманізм. От шо писав Віріщагін про таке явище, як страта "Вітер диявола" - це коли англійські колоністи прив'язували індійських сіпаїв до гармат і розривали їх на шмаття. Душевний художнік починає з наболілої теми кацапо-турецької війни:

"Современная цивилизация скандализировалась главным образом тем, что турецкая расправа осуществлялась близко, в Европе, а затем и средства совершения зверств чересчур напоминали тамерлановские времена: рубили, перерезали горло, точно баранам.
Иное дело у англичан: во-первых, они творили дело правосудия, дело возмездия за попранные права победителей, далеко, в Индии; во-вторых, делали дело грандиозно: сотнями привязывали возмутившихся против их владычества сипаев и не сипаев к жерлам пушек и без снаряда, одним порохом, расстреливали их — это уже большой успех против перерезывания горла или распарывания живота. Повторяю, всё делается методично, по-хорошему " ітд.

В общім, духовность, она такая.

#Хартман_за_мистецтво

Антуан Рошгросс, "Андромаха", 1883

Сіводня, мої маленькі любителі символізму, ми поглянемо на харошу годну картіну французького неокласіка Антуана Рошгросса, датовану 1883 роком. Похмура сцена зображує фінал ночі захвату Трої греками, і конкретно - один з найбільш цинічних епізодів різанини. Та ось ми приглядаємось до полотна, і... серед гори трупів бачимо надряпаний на стіні... так-так, свастон! Пропелер, залитий кров'ю! Звідки і якого біса - незрозуміло. Але місьє Рошгросс прям таки провидець - свастіка завоює сумну репутацію лише за 60 років після картини.

#Хартман_за_мистецтво