понеділок, 27 липня 2020 р.

Жозеф Сен-Жермьє, "Наваха", 1888

І до новин спорту.
Сьогодні пропоную просто позирить оцю динамічну картіну майже забутого (як не сказать нахир нікому не потрібного) хранцузького маляра Жозефа Сен-Жермьє від 1888 року.
Називається полотно "Наваха" (до речі воно ще й приз паризького Салону отримувало). А я б додав ще назву в стилі Гойі - "Це тобі не бичка колоти, суціго!"
Історії тут нема, просто побутова гішпанська сцена, но во-пєрвих ето красіво.


Хайнріх Клей, "Демони Круппа", 1911

В загашніку знайшлася така годнота, датована 1911 роком, від німецького маляра Хайнріха Клея. Картіна зветься "Демони Круппа", і тут показано, як на самом дєлі працює той знаменитий завод.
І в полотні цьому такі всьо Ок, єслі ви знаєте, хто такий цей Крупп. Ну а картіну тут же викупила власне сімейка зброяра, і нині вона експонується в музеї того самого заводу.


Жан-Поль Лоран, "Трупний суд"

Якось блукаючи інтронетами, наткнувсь я на оцю гуманну і по-весняному світлу картіну хранцуза Жан-Поля Лорана. Здавалося б, хир поймеш, шо там твориться, но мабуть не так навіть цікава історія, як лучі добра і чєловєколюбія, шо випромінює ця сцена.

Гішторія сама по собі простенька. Як відомо, інститут римського папства за своїм благочестям не поступається сучасній рпц мп. А на кінець отого самого першого тисячоліття він взагалі був атомним адом - Папи купували свої посади, роздавали землі і бабло своїм "спонсорам", потім швидко і внізапно хворіли на випадковий суїцид чи на сокиру в голові, і так по колу. Аж тут прийшов до влади чесний папа Формоз, шо наче схотів вберегти паські землі від розбазарювання, но... Тоже захворів.

Його наступник Стефан, шо за генерального спонсора мав партію сполетського дому, конче потребував відміни кількох рішень Формоза, котрі не давали Сполетам остаточно розграбувати Папство. Тож Стефан вирішив, шо "Д - означає Духовность", і наказав викопать труп Формоза, аби всадити його в крісло і влаштувать показовий суд. За троном з напіврозкладеним трупом стояв дяк, і на всі пафосні звинувачення Стефана загробним голосом казав: "Так і так, то правда, я папа Формоз, парагвайський шпіон з 890 року, японський - з 892, зривав плани по підвищенню проценту жиров у маслі, визнаю, шо діяв во врєд папству, і всі мої накази є нікчемними".

Таким чином, духовность перемогла - накази скасували, а труп віддали на поталу хамам і викинули в Тібр. Тіко тут історія не закінчилась. Стефан чось не зважив, шо народ Формоза любив і живим, і мертвим (а тут навіть кажуть, шо як труп нівечили, то й небо розверзлося громом), і скоро сам опинивсь в тюрмі, де й швидко захворів. На асфксію з літальним ісходом. Ну а папство почерпнуло важливий урок. Наступники офіційно визнали, шо трупи не підлягають суду. Про всяк випадок. А картіна всьо ж годна.


Хосе Касадо дель Алісала. "Колокол Уески"

Продовжимо старече триндіння за живопис.
Дуже люблю я оцю картину маловідомого гішпанського художника Хосе Касадо дель Алісала. Зветься "Колокол Уески". Всьо тут добре, і хлібальники героїв, і драма, і історичний сюжет. Ви от спочатку гляньте, шо там за діла творяться, а потім читайте.

А діла такі. Якось років з 900 тому королем Арагона став колишній ченець Раміро. Людина скромна, але справедлива. Проте не подобався він місцевій шляхті, шо не дуже й потай мічтала надіти на Раміро дерев'яне пончо. Якось попитав король в свого колишнього настоятеля, котрий як раз підрізав троянди в саду "Шо робити, отче?" - "А от так і роби", сказав настоятель, підрізавши маківки тим квітам, шо були вищі за інші.

Тоді Раміро розіслав шляхті І-мейл - "приїздіть, любі друзі, до дзвінниці Уески. я тут покажу вам такий великий колокол, шо його почує весь Арагон і Данія здригнеться". Шляхта пафосно зібралась, і Раміро запросив у двір десяток найбліьш борзих опозіціонерів, показать дзвона. А коли за годинку покликав і всіх інших, вони зайшли і побачили оце ось, шо ви бачите на картіні. "Сюрпрайз, мазафакерс" - сказав король-ченець. - "Іще хтось пиздіти буде?" Пиздіти більш ніхто не захотів. Мораль знайдіть самі.


Леонардо да Вінчі, оригінальна Мона Ліза

Виявляєцця, через всякі негоди і негаразди дійшла до наших часів і от така Мона Ліза. Авторство Леонардо поки не доведено, проте за аналізом - сам холст, на котрому намальовано Лізавєту, виготовлений не пізніше 1450 року. А по математичним пропорціям - цілком співпадає з тим, як то малював да Вінчі.

Поки версії такі - оцю Джоконду Леонардо не встиг закінчити в строк перед від'їздом у Францію і отак віддав замовнику. А ту знамениту намалював вже потім по пам'яті - для себе. Більш того, є доволі авторитетні тогочасні свідоцтва, що Джоконда і Мона Ліза то відпочатку були дві різні картини одного автора. Но поки визнавати це не поспішають - ясно, шо ім'я Лєо додає мінімум чотири нулі в ціні картини, а з цим нині не жартують.

Но головне інше. Ця Ліза куди симпатичніша за луврську, в цю на відміну від всім відомої, як раз таки можна було закохатись.


Ан-Луї Жироде, "Портрет Жака Кателіно"

Малесенька гішторія про то, шо людський ідіотізм є одиницею сталою, незмінною в віках. Перед вами годний портрет не дуже годного діяча - польового командира Вандейського повстання Жака Кателіно. Свого часу Жак, покинувши торгувать парусиною, очолив загін "дабравольцев" і здобув кілька перемог над неорганізованою революційною французькою армією. Зрештою дуже швидко на нього вийшли роялісти-мігранти і їх англійські спонсори, швидко Кателіно отримав під командування аж 80 000 повстанців і таки ж швидко загинув за вєру і царя при штурмі Нанту, йдучи в бій в перших лавах. Це все.

Так от вже після заслання Наполеона й Реставрації 1815 р. стало питання (увага) про канонізацію Кателіно католицькою церквою. Питання затягувалося, і остаточно знялося, коли аж (!) 1944 року при бомбардуванні Анжеру були знищені останні матеріали, зібрані для беатіфікації "святого" Жака. Я канєшн не хочу порівнювать Кателіно з гнилими вилупками тіп гіві і мотороли, але... Просто в мокші нині щільність гамніца в мозоку ще більша, ніж у французів, шо з усіма своїми республіками хотіли канонізувати бандита.

І до речі про картину. Я вже писав був про принциповість і політичну грамотність художників як таких, і особливо хранцузьких. Так от автор цього хорошого портрету - Ан-Луї Жироде. Учень Жака-Луї Давіда, того шо був депутатом Конвенту, а потім намалював масу славнів Бонапарта. Сам Жироде не був революціонером, але Наполеона і його генералів малював аж пензлі горіли. А як тільки посадовили на трон Людовіка 18, й концепція змінилася - от отримав таке замовлення від короля, і вже замість героїв Наполеонівських воєн без задньої думки став малювать вандейців. Н - Незламність.


Отто Дікс, "Фландрія"

Як вам відомо, мої маленькі любителі хвашізму, 1937 року, за сприяння того ще ахуєть якого талановитого художника Шикльгрубера і того ще арійця і красавця Гєбільса була організована викривальна виставка "Дегенеративне мистецтво". Під прес тут потрапили півсотні яскравих художників, шо протягом попередніх 30 років виривали німецький живопис з нетрів сраного реалізму і класицизму.

Але мало хто знає, шо сам вираз "дегенеративне мистецтво" вперше ще 1892 року застосував такий собі дядя Макс Нордау - засновник сіоністського руху, відстоювач ідеї переваги єврея над іншими національностями, автор власного "майнкампфу" під назвою "Виродження". Дивно, але дегенеративними він вважав все ті ж художні напрямки, шо і Адя з Йосьою, тільки ще додавав до "дегенератів" Фрідріха Ніцше і Ріхарда Вагнера. Я какбе ні на шо не натякаю, але все ж таки да, натякаю.

Ну а ілюстрація - картина одного з тих самих німецьких "дегенератів", учасника Першої і Другої Світової Отто Дікса.