Рене Магрітт, "Сомнамбула"

Якось у середині 40-х років біля оселі видатного сюрреаліста Рене Магрітта присіла відпочити сова (не треба бути орнітологом, щоб зрозуміти, що то була північна плямиста сова, ЯВРПЩЯ). Художник ся дивив на сову, сова ся дивила на художника. Та й полетіла собі. 

Але ці дивні гляділки не давали Магрітту спокою цілих два роки, допоки одразу по закінченні Другої Світової він зрештою не намалював картину "Сновида" або ж "Сомнамбула". Давши в клюва сові люльку зі своєї знаменитої картини "Це не люлька", і наливши їй смачного віскі.

"А чому власне Сновида?" - писав Магрітт своєму другові - "Ми всі звикли вважати сову мудрою. Але її мудрість в тому, що вона сидить і просто спостерігає за всім навкруг. Вона як той лунатик - живе цілком абстрагувавшись від навколишнього світу". 

Се є правда. Ми кажемо собі "Борітеся - поборете", але подекуди обставини навкруг не питають нас, чи хочемо ми боротись, вони просто не залежать від наших зусиль. Тоді єдине розумне, що ми можемо зробити по життю, то взяти люльку, взяти себе у руки, спостерігати і чекати. Як сова.

Постери Боліваріади-1938 - кров з молоком

Давайте ще трохи за спорт і мистецтво.

Якось на Олімпіаді-1936 у фашіськоу Германіу делегація збірної Колумбії, захоплено розкриваючи роти на орлів, свастони і олімпійські прапори, звернулася до Міжнародного олімпійського комітету:

- А давайте ми в себе в Колумбії теж от таке проведемо! Тіко для країн, які звільнив від вас, європейських покидьків, Сімон Болівар? Давайте, га? Так? Так? Ся домовили?

- Та відчепіться і робіть там в себе що хочете! - відповіли чиновники, не повертаючи голови від стадіону.

Колумбійці сприйняли відповідь буквально, і вже 1938 року Богота приймала першу в історії "Боліваріаду" - змагання за участю шести латиноамериканських країн, зобов'язаних своєю незалежністю Болівару.

Ну а щоб все виглядало "на уровнє і под егідой", для художнього оформлення Ігор запросили молодого, але вже видного як для Колумбії маляра Серхіо Трухільйо Маньєната. Маньєнат подивив, як то робила Лені Ріфеншталь у 1936 році, подивив на італійських футуристів, подивив на німецьких "дегенератів", подивив на "баухаус" - проникся арійським духом, і в своїх постерах до кожного з видів спорту, представлених на Боліваріаді, намішав все разом! Вийшло, як потім визнали майже всі, шедеврально.

Почин, треба сказати, вдався, і Боліваріади розігруються до сьогодні. При цьому, ще з того самого 1938-го організатори постійно дивують, включаючи в програму Ігор такі види спорту як бейсбол, більярд, гольф, пляжний регбі, пелота, і так далі. Почин вдався і в художника Серхіо Маньєната. З тих пір він став живою легендою Колумбії і прожив свої 88 років у почестях і достатку

Лист у майбутнє від трьох легенд українського спорту

Спорт на #Радіо_Хартман. 

Мало кого так бісить слово «лонгрід», як воно бісить мене (особливо коли його застосовують до тексту у два абзаци). Але от це от саме він. Тому зараннє перепрошую, бо сія довга писанина більше стосується моїх колишніх колег по спортивно-журналістському лепрозорію, членом якого я мав насолоду бути 10 літ.

Проте, до діла. Була в моїй практиці така дивна гішторія. 2008 року, будучи кореспондентом «Газети по-київськи», я захопився ідеєю написати онолітєгу на предмет того, чи довго ще футболу, який я вже тоді дещо недолюблював, доведеться ся залишати «королем» спорту? Я-то людина проста – мені подавай регбі, баскетбол, без лайна, симуляцій і надмірного піару. То може хтось з них і посуне з трону ногом’яч, що як раз в ті роки взяв курс на те, аби стати огидним відстійником для амбіцій купки мільярдерів.

Тож для матеріалу ми підгадали кількох незалежних експертів: легенду нашого баскетболу Олександра Волкова, легенду тенісу Андрія Медведєва, звісно ж, Сергія Бубку, ну і, прастітє, мудилу Савіка Шустера. Шустер у коментарі одразу відмовив в доволі хамській формі, тому його замінили на ще одну визначну особистість – коментатора Володимира Маслаченка. Який направду виявився дуже коректним і зацікавленим співбесідником. І от, коли вже всі коментарі були взяті, залишалося чогось додати від себе, я припустився помилки – пішов у відпустку, плануючи закінчити матеріал вже опісля відпочинку. А коли ся повернув зі Львова до редакції – на своєму робочому компі містичним чином не знайшов жодного файлу з цими напрацюваннями. ЖОДНОГО, бля. Як не було їх і на редакційному диктофоні. Починати все з початку можливості не було, тож про статтю я примусив себе забути.

А 2020 року нас спіткав карантин. Під час якого ти можеш робити самі ідіотські речі. Наприклад, через VPN заходити на свій давно забутий поштовик на мєйл.ру. Вам описати мій подив (м’яко кажучи), коли саме там я знайшов пересланий самому собі 12 років тому файл із заготовкою до цієї клятої статті? Щоправда, на жаль, без коментаря вже покійного Маслаченка. Ну а тому, шановні експерти і колєгі, чого вже тягнути – от вам сентенції дванадцятирічної давнини від трьох авторитетів з їх передбаченням, як світовий спорт ся розвиватиме надалі. Маємо змогу оцінити, в чому наші спортивні провідники були праві, а в чому ні. Публікується, як ви розумієте, вперше. Що б вони тоді, у 2008 році, подумали, аби знали, що все це говорять не для газети, а для мого фейсбуку?

«У багатьох спортивних виданнях і аналітичних програмах минуле століття неодмінно називають «століттям футболу». Однак, якщо згадати оцінки експертів, які звучали рівно десять років тому - на зламі тисячоліть - багато хто схилявся до того, що переживши свій ренесанс у 20-му столітті, в 21-му зірка футболу піде за горизонт, поступаючись місцем більш динамічним і молодим видам спорту. Першість обіцяли в основному баскетболу та хокею, в яких почали крутитися просто нечувані фінанси. Тоді ж НБА та НХЛ почали закидати вудки на предмет створення своїх філій в Європі. І ось пройшла майже одна десята частина нового століття. Не так вже й багато, але висновки можна робити і за цими кількома роками. І головний висновок такий, що футбол - як і раніше король, а віз НХЛ і НБА - і нині там.

Олександр Волков (легенда українського баскетболу. На 2008 рік – президент ФБУ):

- Футбол дійсно добре «розкручений» - колись суто європейська гра стала популярною на всіх континентах. У меншій мірі це стосується Північної Америки, яка завжди намагалася йти своїм шляхом, і в силу менталітету не приймала віянь Європи. Тому саме там був придуманий баскетбол, хокей, бейсбол, американський футбол.

Тепер, у інших командних видів спорту не буде можливості вступити на трон: «квартира зайнята» - футбол давно завоював левову частку медіа-простору. Як можна розкручувати в світі якісь ігри, якщо всі дати телевізійних трансляцій забиті футболом? Наприклад, в Європі неможливо знайти формулу для того, щоб розвести трансляції футбольних і баскетбольних матчів - Євроліга обов'язково перетнеться з Кубком Чемпіонів, а матчі найсильніших національних чемпіонатів і у тих і у інших проводяться у вихідні (КОМЕНТАР З 2020: Волков був абсолютно правий – Євроліга досі в істериці шукає дні, щоб не перетинатись з футболом. І досі в неї це не виходить). Тому футбол, який має для глядача велику привабливість, постійно буде залишати баскетбол на другому, а в деяких країнах і на третьому місці. Що стосується Америки - там медіа-територія точно так зайнята своїми видами спорту, і як не розвивай футбол в Штатах, - для нього просто не знайдеться місця, враховуючи, що матчі НХЛ і НБА проходять щодня. Тому в найближчі десятиліття все буде розвиватися за старою схемою: баскетбол - король в США, а футбол - в усьому іншому світі. І в «боротьбу» цієї пари більше ніхто не втрутиться - добре чи погано, але в ці ігри грають майже в усіх країнах.

До речі, мало хто про це говорить, але зараз в Азії - в Китаї, Японії, Кореї - справжній баскетбольний бум. При хороших менеджерських знахідках буде розвиватися і європейський баскетбол, він має великий потенціал - але яка його «стеля», поки ніхто не скаже. Швидше за все, футбольні організації просто не дозволять баскетболу Старого Світу підібратися до своїх позицій (КОМЕНТАР З 2020: буму у Азії так і не сталося, та й Євроліга топчеться на місці).

А от інші види спорту популярні лише локально. Наприклад, регбі культивується в декількох європейських країнах, в Океанії, в ПАР і більше ніде. Так, це дуже гарний, видовищний спорт - я сам із задоволенням дивлюся матчі Кубка Світу, але це одиничне, локальне явище. Після того ж Чемпіонату Світу, який збирає шалену глядацьку аудиторію по всій планеті, про регбі все надовго забувають (КОМЕНТАР З 2020: блін. Так. І досі так). Те ж саме стосується волейболу та гандболу - багато з захватом спостерігали за чемпіонатом Європи з гандболу в Німеччині, а потім повернулися назад до футболу. В даному випадку йде ефект новизни: вид був поза увагою публіки, раптом вони побачили гру найвищого класу, зацікавилися, але інтерес згасає одразу після закінчення турніру. Звичайно, є ще і хокей. Так, це цікава, швидка гра, але вона ніколи не зрівняється з баскетболом і футболом - зараз хокей не захоплює по аудиторії і чверті світу, в деяких країнах його просто немає (КОМЕНТАР З 2020 – в цілому Олександр Анатолійович дуже чітко описав картину на десятиліття).

Сергій Бубка (легенда світової легкої атлетики, на 2008 рік – президент НОК):

- Посунути футбол буде дуже складно, а, швидше за все, просто нереально. На сьогодні футбол має таку аудиторію, яку іншим видам спорту завойовувати ще роками. Все елементарно: футбол - це дуже простий і доступний вид спорту, грати в нього можуть всі. Для цього не потрібен лід, не потрібне спеціальне обладнання, в футбол грають на будь-якому покритті - на піску, на траві, на глині. Але, перш за все, наблизитися до себе конкурентам не дозволить сама ФІФА - ця організація роками налагоджувати свою роботу, і зараз досягла найвищого рівня професіоналізму (КОМЕНТАР З 2020 – якщо не зважати на тотальну корупцію і скандали, що огорнуть ФІФА в наступні за цим роки). Одним із потужних ходів до того, щоб не здавати позицій, можна вважати проведення в США Чемпіонату Світу в 94-му році, з тих пір футбол відкрив для себе нові простори ринку. Ну а другим в цій ієрархії поки залишиться баскетбол - теж цікава динамічна гра, але популярна тільки на окремих ділянках планети.

Втім, є тут один серйозний нюанс. Якщо в спорті немає повернення до витоків - це може привести до краху. Тобто, якщо в тому ж футболі комерція буде працювати не на спортивну складову - до добра це не приведе. Наводжу простий приклад: Міжнародний Олімпійський комітет вважається успішною організацією тому, що 90% свого доходу відправляє на подальший розвиток спорту, ці кошти віддаються спортивним федераціям різних країн. А решта 10% доходу йдуть просто на діяльність МОК. Тому для того, щоб футбол як і раніше залишався «королем» - основний контроль над його грошовими потоками має належати національним федераціям, а не зосереджуватися в руках клубів-мільйонерів (КОМЕНТАР З 2020 – а от тут Сергій Назарович дав у штангу. Це 21 століття, все вирішує ринок і великий бізнес. Тож хто платить, а платять саме клуби, той і замовляє).

Андрій Медведєв (легенда українського тенісу):

- Футбол - це народний вид спорту. Тому аудиторія його менше не стане, можливо, просто інші види підтягнуться за рейтингами. Приклад нашої країни в цьому відношенні є показовим. В Україні - з міжнародними досягеннями футбол не те що не на першому, а скоріше на передостанньому місці. Проте, в медіа-просторі йому все одно приділяється куди більше місця, ніж тенісу, в якому у нас назрів серйозний прорив, або того ж боксу. Це саме тому, що, незважаючи на всі невдачі, народу цікавий футбол. У чомусь - це несправедливо. Просто тому, що зайвий «піар» футболу гальмує розвиток інших видів спорту. ЗМІ вважають за краще писати про невдачі «Динамо» і «Шахтаря», а не розписувати успіхи наших спортсменів на інших теренах (КОМЕНТАР З 2020 – 12 років минуло, а пишуть все ті ж люди, і рівно про те саме).

Для інших країн - це зрозуміло. Це відмінний симбіоз видовища і бізнесу. У нас популярність футболу підтримується в тому числі і завдяки тому, що телеканали регулярно транслюють матчі найсильніших європейських чемпіонатів, Ліги чемпіонів, вболівальники мають можливість постійно спостерігати за грою вищого класу. І якщо гра рідних команд їм не доставляє особливого задоволення, то завдяки «вікну в Європу» інтерес до «короля спорту» не слабшає.

В Америці футбол розвивається астрономічними темпами. Їх команда яскраво виступає на Чемпіонатах Світу, і з'являється там куди частіше, ніж Україна. Я пам'ятаю, як в середині 90-х, ще за часів моїх виступів, я приїжджав в США і бачив, як зароджується тутешня ліга - тоді багато іронізували, говорили, що «соккеру» не прижитися в Північній Америці. А вийшло навпаки. В американську лігу MLS приїжджають зірки світового класу, і сам чемпіонат вийшов на досить високий рівень. Може зараз це здасться смішним, але з тим професіоналізмом з яким американці підходять до своїх спортивних ліг, я очікую, що збірна США незабаром зможе претендувати на медалі чемпіонатів світу (КОМЕНТАР З 2020 – ой мимо прогноз, ой мимо. МЛС як була, так і лишається досить маргінальною лігою. Як і збірна США з футболу).

Але в цілому - чи потрібно щось змінювати? Футбол, як король спорту, займає законне місце, він як і раніше приносить задоволення мільйонам глядачів. Він простий - всі вважають, що розбираються у футболі. І в той же час, не їм єдиним живе спорт. Я нагадаю, що чотири роки поспіль звання кращого спортсмена планети завойовує тенісист Роджер Федерер, а не футболіст. А кращою командою минулого року була визнана регбійна збірна ПАР, а не футбольний клуб (КОМЕНТАР З 2020 – минуло 12 років, і збірна ПАР з регбі знову команда року)».

Що ж, в цілому відзначимо, що мої романтичні соплі щодо можливості виходу на світову арену якогось більш чесного і динамічного виду спорту за ці 12 років були розвіяні по вітру. І троє наших нефутбольних респондентів, за невеликими виключеннями, виявились дуже прозорливими аналітиками – скоро починається третя декада століття, і їх прогноз досі актуальний. В тому числі і в повній експансії футболу у медіапросторі – здається, це дійсно можна назвати тиском на всі інші види спорту. Проте, від себе додам, що за ці роки додався ще й тотальний вплив політики на спорт, спортсмени все більше стають ляльками в руках своїх ліг і партій. Цього не міг би передбачити і Волков, який, при всій повазі, і сам скоро після 2008 року перетворився на ляльку Партії регіонів. Чи є вихід для інших видів спорту? Менше йти на поводу у кон’юнктури, а просто вчитись робити видовище. Зараз запит на видовищність у плебсу набагато більший ніж навіть у Римській Імперії. В цьому питанні приклад може показати UFC – талант єдиного менеджера Дани Уайта знову зробив криваві єдиноборства популярними у всьому світі. Напевно – це і буде орієнтиром для «бідних родичів» серед видів спорту у найближчі роки.

Три правила самурайського кіно на прикладі Тосіро Міфуне і Татсуо Накадая

Відповідально заявляю, що я гадки не маю, для кого і навіщо я писав цей псот.

В час сезонного загострення інтересу до самурайського кіно, нарешті склав кілька типових правил «золотої ери» самурайських фільмів – тобто кіна 50-60-хх. Ітак, відштовхуємось від того, шо все краще про самураїв зняли видатні глиби Куросава і Кобаясі. Для цього вони обидва неодмінно використовували двох акторів-легенд – Тосіро Міфуне і Татсуо Накадая (іноді разом, іноді по окремості).

Тож правила склались такі:

1) Шоб убити Татсуо Накадая потрібно використовувати Тосіро Міфуне або вогнестріл. Інших варіантів нема.

2) Шоб убити Тосіро Міфуне потрібно використовувати тілько вогнестріл. А так його вбити неможливо.

3) Якщо в фільмі з’являються обидва актори – ймовірність виживання героя Накадая лине до 0%.

А от власне чого саме тіко вогнестріл? А тому, що ясен хрін ця нагла зброя символізує занепад правил честі і епохи самураїв. Впрочім, і тут є дивна деталь – в своїх кінах Куросава підносив культ самурая, створюючи картіну справедливого кіборга (якого чесно вбити неможливо). Кобаясі ж напроти – критикував цей культ, показуючи його тупу пихатість і непридатність до життя. А ж все одно, його герої-бунтівники мруть саме від вогнестрілу, як від втілення всього найгіршого. Хтозна, може таким чином обидва режисери-антагоністи все ще показували переживання з приводу того дива прогресу, шо їм продемонстрували в Хіросімі? Чом би й ні. А поки можна подивитись, як зазначені вище закономірності були втілені в роботах цих двох (чи навіть чотирьох) ахуєнних японських супергероїв-вікінгів-самураїв. (і зовсім це не спойлір, бо ви б того все одно не дивились).

«Роллербол» - рецензія на класику

 Днями батько нагадав про існування от такого фільму 1975 року випуску під назвою «Роллербол». Його я бачив роки з 23 тому, і саме завдяки цьому кіну я взнав, шо є на світі таке місто Х’юстон, й надовго його полюбив. Ну на пару місяців. Тож нині, вже забувши весь перебіг фільму, окрім пари сцен, вирішив його передивитись, а разом з тим – сформулювати кілька сентенцій за побачене, чом ні.

В англ. вікіпедії цей фільм характеризують як «антиутопічний спортивний науково-фантастичний екшн» - таке поєднання я бачу вперше, і воно інтригує вже саме по собі. Треба сказать, шо загалом у фантастів того часу за апріорний атрибут суспільства майбутнього було прийнято наявність якогось жорстокого нелюдського виду спорту, що може задовольнити кровожерливе суспільство. Звідси йде «Людина, що біжить», «Смертельні перегони 2000», і от власне, їх передвісник – «Роллербол». Дія тут відбувається, не повірите, у 2018 році, і в благополучному світі амфітамінових торчків панує нова забавка – вид спорту, що перейняв в себе як примітивізм соккеру, так і жорстокість американського футболу і хокею, разом з мотоперегонами.

Кров, зламані кістки і трупи несуться колами арени, і обертаються вони, як і сам сюжет, навколо досить статичної постаті Джонатана – головної зірки даного виду спорту, в котрій ми пізнаємо Санні - улюбленого сина Віто Корлеоне. Тут Санні-Джонатан вже не псих, хоч і сміливець, він спокійно пливе за і проти течій схематичного малобюджетного всесвіту спорту, яким його бачили наші попередники.

Важливо розуміти, що фільм все ж таки наскільки спортивний, настільки й гостросоціальний. А тому, рекомендуючи його до перегляду, хочу зачепити живу для себе тему – яким став спорт за ці 40 років, і в чому були праві або неправі творці «Роллербола».

В чому вгадали:
1) Вгадали з неминучою повною комерціалізацією спорту. Власне для Америки 70-х це вже не було новинкою, проте для всього світу статус «професіонала» ще залишався загадковою далечінню. Тут вілли спортсменів, котрі вони купують з першого ж контракту, вже передвіщають сучасне жирування.

2) Атлетизація спорту. В 70-х ще навіть хокеїсті і боксери-важковаговики були досить стрункими хлопцями без зайвої мускулатури. «Роллербол» показує те, що відбудеться з кінця 1980х років – перехід до ери качків в усіх видах спорту, і як підсумок, космічний зліт результатів, досягнень і телевізійних рейтингів. А від того – і бабла. Сюди ж віднесемо і проникнення ТБ-картинки в усі аспекти трансляції – на початку фільму йде спеціальне підкреслення того, що матч обслуговуватиметься 30 камерами. На той час забагато, для нас нині – стандарт.

3) Контроль лігами особистого життя своїх зірок. Кожен вид спорту зараз має свій щит з мордою спортсмена, котрого обожнюють мільярди. І з котрого качаються мільярди ж бабла. Тому, аби не втратити це все, ліги мають безпосередній вплив на позаефірне життя своїх лібронів і роналд. Навіть штрафують за будь-який невдалий твіт. Хіба що поки не міняють їм шльондр раз на півроку, аби не звикали, як то робиться з головним героєм «Роллерболу». Ну то вже явно на підході.

4) Насправді в чому відмінність «Роллербола» від «Людини, що біжить», це умови життя їх публік. В «Раннінг мен» цю гру любить бідне бидло, котре відволікають від повсякденних нещасть. В «Роллерболі» немає бідності, тож публіка просто біситься з жиру. Чисто прикидаючи сучасну аудиторію НХЛ і НФЛ – версія «Роллербола» виявилась більш реальною.

В чому не вгадали, або вгадали частково:
1) Головне – сама ідея смертей на арені. Тут світове суспільство не дійшло до такого ступеню дикості. Так навіть в Формулі-1, що була найнебезпечнішим видом спорту на ТБ, вже давно прийняті норми безпеки, котрі позбавили перегони колишньої інтриги «скільки гонщиків ми втратимо цього сезону».

В чому точно прорахувались всі автори таких «смертельних» концепцій, це в тому, що спортивна індустрія не буде вбивати і калічити качок, котрі несуть золоті яйця. Як відомо, ми всі довго вважали, що гладіаторські бої в Римській імперії були апріорно вироком для учасників, що помирали на арені в муках. Так нам хотілося думати аж до того часу, поки новітні дослідження не показали, що власники гладіаторських шкіл мали деякі корпоративні норми, і, вкладаючи час і гроші в тренування своїх зірок, не вважали за потрібне їх втрачати, тож статистика смертей саме гладіаторів на аренах виявилась в кілька разів нижчою, ніж представляли нам романтики і комуністи. Саме цим шляхом пішов і світовий спорт.

Проте не все так однозначно. Розквіт інституту тафгаїв в НХЛ прийшовся як раз на 90-ті роки. І хоча зараз ця тенденція теж пішла на різкий спад, бійки в хокеї житимуть завжди, а американська публіка як і раніше кайфує від безглуздого костоломного американського футболу, з котрого хлопці виходять каліками. Як виявляється, суспільство так чи інакше вимагатиме крові у спорті. Тому варто було лібералізуватися НХЛ, а світовому боксу взагалі втратити будь-яку жорсткість, як на арені з’явився UFC, котрий і користується незмінним успіхом в мільйонних аудиторій. Шо буде далі – хтозна.

Переживши пік толерантності, судячи з усього, світовий маятник може качнутись в протилежний бік. І хоча вбивати одне одного на стадіонах не будуть, суспільство споживачів і лицемірів все одно вимагатиме трагедій, над якими можна поохати і покричати «ми тебе завжди любили, ти був найкращим, бідний-бідний Айртон!»

2) Чого нині точно не видно, це можливості того, шоб головна зірка популярного виду спорту всерйоз пішла проти системи. Ніколи лібрончік, чи ліонельчік, чи конорчік-педик-макгрегор не пожертвують своїми грошима заради того, щоб прямо заявити про корупцію в спорті, про сваволю ліг, чи ж то щоб просто видати нагора будь-який протест проти верхівки. Тут роль особистості автор «Роллерболу» явно переоцінив. Велике бабло великого спорту розбещує зірок, гасячи в них будь-які бунтівні пориви. Тож принаймні для цього пункту ще поки не час.

Загалом же, може я і забагато написав про цей фільм, одначе і ностальгія змушує, і писати хоч про щось хочеться. І, знаєте, тренування шоб бути Бісмарком дю Плессі от наводять на пафосні думки. Кароч, при нагоді подивіться – музика в фільмі сама собою на те запрошує.

Джим Моррісон і вишиванка

Кароч, мало хто знає, але після того, як Андрій Варгола подарував Джиму Морісону вишиванку, у творчості Дорз миттєво відбулись дивні зміни. З тих пір Манзарек вольовим рішенням заборонив Джиму носити обнову.

Історія виникнення русского року

Лікуємось від хвороби рузгє рога

 

Як перевиховати комуніста. Ганс Ерні, "Олімпійська серія"

Швейцарець Ганс Ерні, 1909 року народження, був до біса хорошим графіком і непоганим спортсменом (лижі, хокей на траві, все таке). Малював смачно і яскраво, відчуваючи вплив свого знайомця Сальвадора Далі. Була в нього тілько одна проблема по життю. Навіть попри те, що всю Другу Світову Ерні у нейтральній Швейцарії провів у мундирі і з машингвером у руках, очікуючи можливого нападу і створюючи для війська нові типи камуфляжу, опісля війни він заразився небезпечним вірусом під назвою "комунізм". Ну не те щоб прям був правовірним комунякою, але мав досить явні зв'язки з марксистами і симпатизував московській імперії зла.

Як то і буває, опісля Будапешту 1956 року, наш Ганс кардинально переглянув свої погляди. Але Швейцарія все пам'ятала! А тому, навіть попри розкаяння, навіть попри весь талант, Ерні отримав майже 20-річний бан від офіційних виставок і великих замовлень. "Шо таке для мене оті 20 років?" - наче сказав Ерні, і таки дочекався свого зоряного часу.

Так, 1983 року Міжнародний Олімпійський комітет надав вже далеко немолодому майстру замовлення на 31 графічну роботу для Олімпійського музею - з символічними зображеннями різних видів спорту. Чи варто казати, що "графік+спортсмен+сюрреаліст" не міг виконати це замовлення погано? Відтак, сьогодні ми маємо оцю чудову "Олімпійську серію" Ганса Ерні, за яку він отримав купу винагород і світове визнання. Статичні міфологічні сюжети тут поєднані із динамікою сучасного спорту, вирвиглазними кольорами і явним спадком Далі (див. картину "Поезія Америки", наприклад).

Питання - а чому ж ті 20 років забуття для Ерні не виявились такими критичними? Тому що пішов в інші світи наш перевихований герой вже тільки 2015 року, у віці 106 років, трохи переживши свою 107-річну сестру.