Арно Рінк (1940 – 2017). Сюрреалізм і богема в НДР

Погляньмо сьогодні на одного цікавого німецького маляра, який, щоправда, став зіркою переважно в середині самої Німеччини, і то – спочатку тільки східної, адже все його творче життя пов’язано виключно з містом Лейпциг. Менше з тим, визнано, що Арно Рінк, будучи учнем відомого НДР-івського художника Бернгарда Гайзіга, пізніше сам став видатним педагогом і виростив генерацію митців, що визначають течії німецького живопису вже сьогодні.

Передусім, звернемо увагу от на що. Живучи за залізною завісою, герр Рінк у 1960-х ляпав на полотно найогидніший соцреалізм з Владіміром Члєніним в центрі композиції, за що його критикував навіть його іменитий вчитель. Одначе, яка знайома історія – будучи обласканим владою митцем, Рінк мав доступ до огляду світового сучасного мистецтва (на відміну від більшості його співвітчизників по НДР), а відтак, побачивши твори Сальвадора Далі, нарешті зрозумів, що він дійсно займається не тим і малює якесь лайно (як це схоже на історію так званого совєцького року, чиї представники, часто будучи дітьми номенклатурників, мали вихід до нормальної західної музики). Тож, спочатку нахабно копіюючи стиль Далі, зрештою досить швидко наш богемний комуніст випрацював власний особливий атмосферний почерк, завдяки якому і вписав своє ім’я в історію європейського живопису 20 ст. 

Намагаючись зрозуміти політичні вподобання Рінка, я знайшов кілька його інтерв’ю вже після повалення Берлінського муру. І вчергове зрозумів, що життя «еліти» у соцтаборі настільки кардинально відрізнялося від життя простого наріду, що саме цей прошарок соціуму мав всі підстави ностальгувати за минулим, адже «при Сталіні в мене хуй стояв», і взагалі я був непогано забезпечений. А проте, цитати Рінка видаються дійсно цікавими. Тож, разом із картинами сюрреаліста з НДР, звернімо увагу і на деякі його свідоцтва.

- Мені було 5 років, коли Німеччину почали бомбардувати союзники. Ті роки я провів у місті Кассель, і бомбардувальники летіли над нашим містом. І чого ми боялися найбільше – це того, що бомбардувальники повертатимуться назад ще не з порожніми люками, і просто скинуть бомби на нас, аби не нести на базу зайвий вантаж. Потім прийшли американські танки. Їх солдати боялися брати в німців щось крім яєць, аби не отруїтися. А ми, діти, хотіли шоколаду. Тож іноді крали яйця, щоб в американців міняти їх на шоколад.

- Колись я був головою Асоціації художників у Лейпцигу. Структура була такою: усі підприємства – тобто профспілки, партія, районна рада тощо – мали кошти для укладання контрактів. І робилися спроби розіслати якомога більше замовлень живописцям, незалежно від якості, аби якось забезпечити художників грошима. Тому соціальне забезпечення в нас було відносно хорошим. Звісно, це не сприяло конкуренції, та й було багато сумнівних питань. Але я міг сказати представнику райради: «Дай-но отому ще тисячу марок, йому знадобиться». Зважаючи на те, що транспорт і їжа були досить дешевими – цього вистачало.

(власне, ця сентенція багато каже про якість митців соцреалізму, які працювали по госплану без особливої мотивації власного розвитку)

- Партії це було потрібно. Якщо ви хочете представляти систему – не кажу «прославляти», бо небагато з нас зайшли так далеко – ви повинні зробити її репрезентативною. От ми і малювали картини на кшталт «Бригадир», чи там «Ланковий у бригаді погоничів худоби», створюючи уявлення про соціалістичний світ. Але коли на початку 80-х всім стало зрозуміло, що все йде нанівець, що нас певно обдурювали, репрезентативне мистецтво стало непотрібним партії. Бо зрештою через нього ставало зрозуміло, що все навкруг валиться.

- Свого часу я виконав два великих завдання. Спочатку намалював дещо дійсно дуже погане – «Паризьку комуну». Але потім вийшла картина «Іспанія 1938». Без оплати за замовлення, але держава викупила її за 8000 марок. Я розізлився і посварився з партійниками.

Журналіст: Але ж 8000 марок це було невеличке багатство на той час! Але вам було цього мало?

- Так, мені було мало. Про мене казали «Да в нього манія величі!». Але я просто хотів більше за цю картину. Зрештою, додали ще 2000 марок, щоб відчепився.

(крок до прозріння митця – все ж таки хочеться грошей, а не талонів на харчування. Хочеться продавати свою творчість, а не виконувати план. От, власне, і ця картина)

- 1975 року нас до себе на з’їзд запросила комуністична партія ФРН. Мене і ще кількох художників з НДР. Діло було в Ессені. Цей з’їзд більше нагадував якийсь садовий клуб – всі сиділи за столиками, спілкувалися, а хтось там попереду штовхає промови. І тут налетів «Чорний блок» - місцева маоїстська організація. Поліцейського, який намагався їм завадити, маоїсти скинули з мотоцикла і побили – здається, зламали йому ногу. Ми не звикли до такої жорстокості.

(Авжеж ви не звикли! Бо як то не дивно, у загниваючому ФРН комуняцькій мерзоті давали волі набагато більше, ніж навіть у квітучому НДР, де за такий модний вихід проти поліцейського дехто потім би власною кров’ю харкав в гостях у Штазі).

- У ФРН ми купили платівки Дженіс Джоплін (А що, у НДР не можна було? А чому? 😕), і повернулися у потяг. Аж тут вночі до нас прийшов митний патруль – чоловік і неймовірно потворна жінка. Сказали: «Розпакуйте все!» Зрештою, в нас забрали просто все куплене, включно з платівками Джоплін, і доправили їх до нашого партійного керівництва (ох, яке воно – повітря свободи!).

- Щодо Берлінського муру і мистецтва в НДР, я не раз казав – цей мур захищає мене від Йозефа Бойса. Звісно, мене за ці слова критикували навіть свої.

(Йозеф Бойс – огидний західнонімецький кітч-митець у стилі жителів вагону Леся Подерв’янського. І начебто можна Рінка зрозуміти - але ж і мислить він як забезпечена людина, для якої мур це захист від кітчу, а не в'язниця, як для більшості його співгромадян).

- Мій старший колега Вольфганг Маттойер не раз казав про мене «Наш молодий наївний товариш Арно!». Адже спочатку я вірив у все це. Я був переконаний, що в громадянській війні в Іспанії всі хто за Франко – погані, всі червоні – хороші. Я справді дуже повільно пробирався крізь ці нетрі. Читав «По кому б’є дзвін», читав Андре Мальро. Аж поки не помітив – червоні теж були свинями. І росіяни, які були там – так само. І тут мою свідомість просто порвало на шмаття. І десь в середині 1970-х наївність випарувалася. Я відчув, що в мене більше немає колишньої функції, і це було нестерпно. Я згадав, як сказав Ів Монтан: «Я був крайнім лівим. Але зрештою став консерватором, для мене стало важливим зберігати традиційні цінності». Зрештою, це стало важливим і для мене.

Що ж, подякуємо і на цьому. І констатуємо, що ця зміна світогляду, дуже помітна по похмурих автопортретах художника, зрештою відобразилася і на всьому живописі Арно Рінка. До якого власне і перейдемо.

Перемога "Атланти Брейвз" у Світовій серії МЛБ.

 Спорт на #Радіо_Хартман

І знову (аж вдруге за два роки) я напишу про бейсбол, але не поспішайте тікати.

Сьогодні вночі "Атланта Брейвз" сенсаційно стала чемпіоном МЛБ, не маючи переваги домашньої поляни проти "Х'юстон Астрос" - 4:2 у фінальній серії і розгром 7:0 у вирішальному матчі на полі суперника. Чому цей факт має бути цікавим?

Справа в тім, що "Атланта" - ледь не єдина команда у великих спортивних лігах США, що поки не піддалася огидній толерантній істерії, і зберегла свій логотип і свою назву навіть під тотальним тиском лівацької пропаганди. Одразу і не здогадаєшся - але "сміливці", Braves, се є назва, взята від назвиська, яке з 19 ст. застосовувалося до молодих індіанських воїнів, що пройшли багаторівневе випробування на профпридатність - називали їх Bravos. Відтак, і на логотипі клубу красується томагавк. 

Щоб ви розуміли, в останні роки в Штатах просто примусили змінити назви кілька старих франшиз, чиї назви походять від індіанців. Бейсбольний "Клівленд Індіанс" з наступного року перетвориться на "Гардіанс", футбольний "Вашингтон Редскінс" вже став... просто "Вашингтон Футбал Тім" (щоб нікого взагалі не образити). Наступними мають стати "Чікаго Блекхокс". Все доходить до того, що вболівальникам на стадіонах забороняють вдягати індіанські головні убори з пір'ям - бо це расизм.

І тільки "Атланта" люто тримається за свою історію. Більш того. Коли минулого сезону вболівальникам таки заборонили використовувати на трибунах поролонові томагавки, і робити ними фірмовий рублячий жест у підтримку команди, вони принципово почали робити той самий жест просто рукою.

Ну а коли на місто опускається темрява - глядачі вмикають ліхтарі на телефонах, і під індіанську музику "рублять" вже так, щоб було видно всьому світові. 

Зрештою, самі бейсболісти після хоум ранів роблять розмашистий рублячий жест, який чимось нагадує fuck you всьому толерантному суспільству. Суспільство, до речі, біситься до кривавих соплей. Збирає демонстрації, малює транспаранти про расізм, сексім, єблізм і тд. 

Але "Атланта" і її фанати тримаються, співають і рублять. Тож чемпіонство "Брейвз" - це, такі да, одна з найприємніших подій, що могли статися в американському спорті.

Абетка Георгія Нарбута. Літера Н. Hartmann edition

 

In the Court of the Crimson King. Історія обкладинки

 В цей день, 10 жовтня, але тільки 1969 року покупці в музичних магазинах Великобританії стояли перед вітринами в шокови. Вони ще толком і не знали, що в нокдаун їх відправив один з найвпливовіших альбомів в історії рок-музики – In the Court of the Crimson King від гурту «King Crimson», який власне вийшов в світ у цей день. Та й звідки ж їм то було знати? Але менше з тим, вони стояли перед вітринами, ся намагаючи зрозуміти: «ЩО ЦЕ?».

І якщо власне про звитяги гурту «King Crimson» вам напише Bulba Torbins, то я сьогодні оповім, на що ж дивилися ті самі знічені покупці. За пару тижнів до того молодий поет і продюсер Піт Сінфілд, автор текстів згаданого гурту, метався Лондоном, аби вирішити єдину задачу – йому потрібна була обкладинка для дебютного альбому гурту, який він продюсував. Перебравши кілька стандартних варіантів, Сінфілд вирішив заїхати до свого друга, з яким зовсім нещодавно закінчив художню академію. Друг на ймення Беррі Годбер, що ніколи в житті не малював обкладинки до рок-пластинок, та й взагалі не бачив себе художником, сказав: «Ну і як я тобі то намалюю? Дай принаймні послухати, що ви там співаєте». Але… Послухавши першу ж композицію, відому нам як «Шизоїд 21-го століття», провадив Пітові: «Іди собі. Розберуся». І вже за кілька днів вся група була зібрана на презентацію того, що мало стати обкладинкою їх дітища.

Так, гурт стояв перед свіжонамальованою картиною так само в трансі, як потім і ті самі покупці. Вони побачили абсолютно потворне обличчя, перекошене у страшній гримасі, що наче виверне цього урода навиворіт – і зрозуміли, «От він, наш шизоїд! От той, хто намагається засміятися ротом, але в очах його нескінченний жах!». Невдоволеним був лише барабанщик, але, як сказав гітарист гурту Роберт Фріпп, тому і назва King Crimson не подобалась, тому на нього можна не зважати.

Шизоїд так вразив Сінфілда, Фріппа і компанію, що на лицьовій стороні дебютної (!) пластинки було вирішено навіть не писати назву гурту і самого альбому – тільки потворне обличчя, і все. А відтак, вже 10 жовтня 1969 року покупці побачили одне з найвпізнаваніших зображень в історії рок музики, толком не розуміючи, чия ж це робота. Разом з розривним музичним матеріалом це забезпечило альбому культовий статус вже з першого дня продажів.

На жаль, сам автор обкладинки Беррі Годбер слави не зажив. Просто тому, що вже за кілька місяців помер від серцевого нападу у віці всього 24 років. Але ім’я своє обезсмертити він встиг єдиною картиною. Сьогодні її оригінал досі зберігає Роберт Фріпп, і продавати нікому не збирається.

Досі сперечаються про джерело натхнення для Годбера. Хтось каже про картину «Навухудоносор» Уільяма Блейка, хтось апелює до банальщини як «Крик» Едварда Мунка. Мені особисто ся огидна морда завжди асоціювалася з відомими словами з повісті Роберта Шеклі «Абсолютна зброя»: «Мені подобається спокійна протоплазма, але мені також подобається і активна протоплазма!». Проте, якщо ви послухаєте саму композицію «Шизоїд 21-го століття» (перший коментар), зрозумієте, що ніяких інших джерел натхнення Годберу і не потрібно було.

Живопис і доля Олева Суббі (1930 – 2013)

Проглядаючи колекцію живопису естонських художників, зрозумів, що по їх біографіям можна складати «Енциклопедію життя в йобаному совку». От розглянемо сьогодні приклад одного з найвидатніших митців Естонії Олева Суббі. І варто тут говорити в першу чергу навіть не про його картини, а про його родину.

Тож дивимось. Батько Олева – Йоганесс Суббі, герой визвольних змагань Естонії за незалежність, кавалер Хреста Свободи. 1940 року був заарештований при окупації країни совками, і 1942 року вбитий у таборі. 

Сам Олев вже 1949 року був примусово вивезений у Красноярскій край – разом із ще ста тисячами найактивніших громадян балтійських «республік». Живучи у засланні до 1956 року, зустрів свою майбутню дружину – також заслану Гелі Сузі. 

Гелі була дочкою міністра освіти Естонії Арнольда Сузі – і її батько у совіцьких таборах провів 16 років. 

Брату її – Хайно – пощастило більше. Він чимало повоював проти Совдепії у складі естонського легіону фінської армії, вдало емігрував до Німеччини, а потім до США. Став відомим письменником.

І от на такому бекграунді уявіть, як паскудно і абсурдно виглядає підпис «Живопісь СССР» в деяких інтернет-галереях, куди включені твори Суббі. Хоча б тому, що до СССР його полотна фактично не мали жодного стосунку.

Адже повернувшись із заслання, Олев Суббі обрав собі творчий шлях, із претензією відторгнути сучасний художній канон, і повернути до життя яскраві стилі, що панували у 30-х роках. Відтак, його творчість начисто позбавлена совкізму і соцреалізму як такого. В себе в Естонії, де люди не піддавалися впливу імперії зла, він міг творити ігноруючи цензуру – тому з середини 60-х він малює абсолютно невластиві забитому совку ню, намагаючись додавати символізму у кожну деталь, що оточує оголених моделей. Прожив Суббі довге життя, і на батьківщині користувався незаперечним авторитетом і повагою – як в окупованій, так і у вже вільній Естонії.

"Марс атакує". Серія колекційних карток 1962 року.

А чи відомо вам, мої маленькі поціновувачі прекрасного, що фільм «Марс атакує» 1994 року є екранізацією, як то не дивно, не книги і навіть не коміксу – а серії колекційних карток, випущених компанією Topps ще 1962 року? Ані «Війна світів», ані «Марсіанські хроніки» навіть не підійшли до такої міри натуралізму і жорстокості, з якою автори вкладишів і текстівок до них змалювали марсіанських нелюдей. У розпал Холодної війни, і з відголосками ще Другої світової, картки стали благословенням для американських дітей і прокляттям для їх батьків. Зрештою, насильство і секс стали причиною заборони подальшого випуску карток, і, звісно, підняли їх цінність для колекціонерів у сотні разів. Так чи інак, у 80-х і 90-х картки «Марс атакує» пережили нові видання, з ще більш жорстокими доповненнями. А нині давайте подивимось найцікавіші з них. Цілком навіть літературно багаті репортажні роз’яснення сюжетів, що містяться на зворотах карток, дивіться в описах фото.

1. Вторгнення починається

Марсіанські лідери проголосували і вирішили, що Марсу доведеться атакувати Землю. Життя на четвертій планеті не може тривати далі. Марсіанські вчені повідомили своєму уряду, що атомний тиск під поверхнею Марса нарощується протягом багатьох років. До неймовірної сили атомного вибуху залишилося кілька тижнів, можливо, навіть всього лише кілька днів. Вибух знищить усе живе на Марсі, перетворивши планету на безплідну пустку. Щоб забезпечити виживання своєї цивілізації, марсіанські чиновники планували завоювання Землі. Безстрашні марсіанські воїни були підготовані до своєї подорожі через космос, впевнені, що їхня зброя незабаром підкорить Землю.

3. Атака на військову базу

Тихий недільний день перетворився на трагедію, коли літаючі тарілки здійснили свою першу атаку на Землю – кружляючи над військовою базою, марсіани спостерігали за табором високо з неба. Висунувшись з-за хмар, загарбники підпалили військові казарми. Солдати вибігли на вулицю, намагаючись з'ясувати, чому спалахнули їх бараки. Молодих людей нищили дивні промені, невідомі нашій цивілізації. Офіцери та рядові замертво падали на землю, коли космічні кораблі продовжували різанину на армійські базі. Звістка про катастрофу вразила весь світ і змусила президента оголосити надзвичайний стан у країні.

6. Палаючі кораблі ВМС

Флот есмінців ВМС США виконував звичайну місію біля Філіппінських островів, коли сталася катастрофа. Раптом з'явилася група літаючих тарілок, які кружляли навколо кораблів з фантастичною швидкістю. Пролетівши небезпечно низько, НЛО відкрили вогонь. Потужні промені сколихнули один із кораблів і перетворили його на палаючу труну. Матроси на борту інших кораблів підбігли до своїх гармат, щоб спробувати відбити атаку. Але не було жодних засобів боротьби з літаючими об’єктами, адже вони легко ухилялися від вогню у відповідь. Навіть при влучанні у НЛО снаряди не пошкоджували марсіанські кораблі. Побачивши марність своїх зусиль, адмірал віддав наказ флоту відступити, перш ніж усі човни були знищені.

9. Живий факел

Армія кинулася до міст, намагаючись захистити громадян від марсіанських загарбників. Танки та базуки були звичайним явищем на вулицях, в той час як люди ховалися у своїх підвалах та укриттях. НЛО ж постійно літали над містом, своїми смертоносними променями руйнуючи будівлі і знищуючи все живе в них. Нападаючи на солдатів, марсіани спрямували на них свої промені смерті. Безпорадна військова сила перетворилася на полум’я, коли прибульці затверджували своє царство жаху. Здається, жодна відома зброя не змогла би боротися з космічними кораблями. Тероризуючи міста Сполучених Штатів, марсіани змусили жителів Америки тремтіти від страху.

11. Знищити місто!

Летючі тарілки спустилися вниз, приземлившись на околиці міста. Несучи потужну атомну зброю, загарбники крокували вулицями. Громадяни, які намагалися сховатися, були знищені одним пострілом теплової гармати прибульців. Марсіани взялися руйнувати місто, спалювати будинки, школи та фабрики. Усі засоби пересування були спалені, а зв’язок повністю припинений. Люди, що вижили, залишились у світі кошмарів, страхаючись з’явитися на вулиці – натомість зіткнувшись з голодом у своїх підвалах. Після того, як усе майно було знищене, марсіани продовжували патрулювати місто, без жодного милосердя відстрілюючи всіх тих, хто вижив.

12. Смерть в кокпіті

Армія США послала реактивні винищувачі, намагаючись перехопити ініціативу у повітрі. Але тарілки легко ухилялись від винищувачів. Один пілот реактивного літака, більш наполегливий, ніж його товариші, намагався переслідувати кораблі іншопланетян. Навіть знаючи, що він не може наздогнати НЛО, пілот сподівався дізнатися, де вони розташовані. Марсіани незабаром викрили, що за ними йде спостереження, і послали тарілку назад, щоб скинути переслідувача з неба. Кабіна миттєво була перетворена у полум’яну труну, що не дало пілоту жодного шансу вистрибнути з парашутом у безпечне місце.

15. Окупація Китаю

Жодна країна на Землі не убезпечена від нищівного нападу марсіан. Тарілки завжди били швидко і без попередження, нівечачи людську силу світу. Чотири частини світу були залиті кров'ю, коли іншопланетяни намагалися придушити весь опір їх вторгненню. У Китаї людей тероризували страшною зброєю, якої навіть не передбачав їхній фольклор. Для фермерів, яких лякали навіть прості літаки, літаючі тарілки виявилися вдвічі приголомшливішими. Вважаючи, що атакуючі НЛО були волею розгніваних богів, китайські селяни не доклали серйозних зусиль, щоб уникнути різанини.

16. Паніка в парламенті

Екстрене засідання парламенту несподівано було перерване, коли марсіанські тарілки напали на знаменитий зал. За іронією долі, тема, що як раз обговорювалася, стосувалася військових планів щодо спротиву космічним загарбникам. Вищі урядові чиновники Англії спостерігали, як інопланетяни падають у зал парламенту, пробивши діру у стелі. Уламки стелі травмували багатьох державних діячів ще до того, як вони втекли у безпечне місце. Марсіяни підпалили будівлю, і полум'я незабаром вирвалося з-під контролю. Кілька чиновників були спалені живцем, коли вони безуспішно рвалися до виходу. Зазвичай тихий зал засідань був наповнений криками переляканих людей, коли увійшли марсіани.

59. Знищення дощенту. Додаткова картка з тиражу 1994 року.

Цитата із захопленої марсіанської книги настанов: «Мертвий землянин це хороший землянин». Марсіани мали мало користі з полонених. Через мовний бар’єр між двома расами від землян було важко отримати корисну інформацію. Натомість, марсіани просто прив’язували полонених, як правило, найсміливіших земних вояків, до турбін своїх літаючих тарілок. Багато хоробрих хлопців загинули за свою планету, коли вмикався тумблер, що запускає двигуни… Лідери марсіан з насолодою спостерігали за панічним ефектом, що сіяли сцени таких страт, трансльовані на головні телемережі Землі за допомогою технологій прибульців. Президент США наказав вимкнути доступні телесигнали, проте мільйони глядачів в Європі і Азії були нажахані жорстокістю марсіан.

63. Спільна справа. Додаткова картка з тиражу 1994 року.

До марсіанського вторгнення воюючі банди тинялися вулицями Нью-Йорку. Кровопролиття було звичним явищем, оскільки озброєні угрупування билися не на життя лише через те, що колір їх шкіри був різним. Сам факт того, що ти не з тим кольором шкіри опинився не на тому боці вулиці міг означати невідоворотність кривавої заварухи. Але після атаки марсіан банди зрозуміли, що тепер для них не існує правильного, чи хибного боку вулиці. Перемир’я, укладане між ватажками банд, об’єднало всі угрупування, незалежно від кольору шкіри, проти спільної загрози – знищення людської раси як такої. Ножі, ланцюги, сокири, все що раніше використовувалося людиною проти людини, тепер було спрямовано на спільного ворога. Скільки могло тривати це перемир’я, не знав ніхто. Але всі знали – достатньо довго, заради того, щоб дати відсіч марсіанам.

21. Полонянка у винагороду

Огидні марсіани ходили містами, з цікавістю досліджуючи безлюдні будівлі. Часто інопланетяни рилися по покинутих квартирах, зацікавлені простими речами землян. Марсіани, здавалося, були дуже заінтриговані сукнями та костюмами, що залишилися у шафах переляканих жителів. В одній шафі сховалася перелякана дівчина-землянка, яка не втекла з міста, коли один марсіанин оглядав її речі. Виявивши у схованці жінку, істота вихопила її на руки. Дівчина відбивалася і кричала, відчувши на собі дотик інопланетянина. Марсіанин був настільки вражений витівками жінки, що впустив її з рук. Скориставшись можливістю, дівчина втекла.

26. Припливна хвиля

Потужності літаючих тарілок здавалися необмеженими. Здатні знищити будь-яку будівлю або людину вибухом від променів смерті, марсіанські кораблі тепер перетворили і море на суцільний жах. Промені промайнули над океанами світу, і спокійні води раптом стали бурхливими. Під дивною марсіанською силою досягнувши гігантських розмірів, величезні припливні хвилі люто врізалися у берегові міста. Морські судна були розкинуті вулицями міста потужними хвилями. Величезні будівлі перекинулися під тиском води, і вулиці зникли під бурхливим морем.

27. Гігантські комахи

Ніби марсіанські промені смерті не завдали достатньої кількості руйнувань і страждань людям Землі, коли їх раптово спіткав новий жах. Тарілки пролітали над густонаселеними містами, випускаючи величезних комах, щоб знищити майно та життя. Марсіани зібрали з Землі зразки комах, збільшивши їх своїм обладнанням до 500 разів від їх звичайного розміру. Зазвичай просто надокучливі шкідники тепер перетворилися на смертельну загрозу, атакуючи будь-яку надто повільну людину. Нова небезпека зробила громадян Землі більш безпорадними, ніж раніше, адже в будь-який момент один із крилатих жахів міг вилетіти з неба, щоб забрати ще одну жертву.

33. Прибирання жертв

Марсіани висадилися і оглянули руйнування, які вони заподіяли. Вулиці було вже не впізнати, а могутні міста були майже зрівняні з землею. Тіла лежали на вулицях, нещасні жертви марсіанського вторгнення. Якимись засобами інопланетяни знайшли спосіб спілкування з гігантськими комахами, яких вони створили. Жуки виконували будь -які вказівки, отримані від космітів. Марсіани наказали істотам прибрати тіла з вулиць. Летючі комахи відлітали з кількома тілами в кігтях одночасно. Інопланетяни хотіли, щоб усі вулиці були очищені, перш ніж населення Марса буде доставлено на Землю, щоб створити новий марсіанський домініон.

35. Вогнеметники

Солдати отримали потужні вогнемети, якими вони мали боротися з гігантськими комахами. Військовий патруль ішов по сільській місцевості, коли натрапив на колонію клопів. Істоти негайно помітили людей і погрозливо рушили до них. Командир віддав наказ використовувати вогнемети, і солдати швидко відреагували. Стрімкі вогняні потоки хлинули на агресивних комах. Істоти заволали від болю, коли полум’я вдарило по цілі. Вогонь поглинув клопів, але їх оглушливі нелюдські крики продовжували лунати долиною. Нарешті солдати впоралися з чудовиськами.

39. Армія монструозних комах

Під керівництвом своїх марсіанських полководців загін гігантських комах об'єднався на вершині пагорба з видом на табір армії США. Дивні воплі жуків привернули увагу солдатів у таборі, і люди швидко підготувалися до битви. Величезна лінія потвор просувалася до військового штабу. Все ближче і ближче наближалися комахи, поки командир не віддав наказ відкрити вогонь. Рушничний і кулеметний вогонь тріщав у повітрі, а траси від куль несли смерть комахам. Гігантські монстри впали долу - відчайдушні солдати виграли цей бій.

46. Ракети для Марсу

Військові частини з усього світу надсилали доповіді найближчим ракетним базам, які були швидко побудовані новоствореним «Космічним комітетом». Уряди кожної країни на Землі працювали рука об руку, щоб боротися з загрозою з Марса. Танки, гармати, реактивні винищувачі та солдати були завантажені в космічні кораблі, готові продовжити священну війну з марсіанами на Марсі. Чоловіки віком від 16 до 45 років пройшли швидкі медогляди та були зараховані до Армії Землі. Добровольці заповнили центри вербування, і сміливі громадяни показали, що вони прагнуть боротися з найгіршою небезпекою, яка колись загрожувала цивілізації.

50. Ворога побито

Земляни билися з марсіанами в рукопашному бою на околиці марсіанського міста, захищеного куполом. Маленькі за розміром марсіани не були рівнею за фізичною силою могутнім солдатам. Земні вояки часто піднімали одного з інопланетян над головою і кидали їх об землю. Цього разу перемогла груба бойова сила – марсіан відтісняли все далі і далі у місто. Земляни знали, що десь у межах міста є джерело енергії марсіан. Їх метою було знищити цей силовий центр.

53. Марсіанське місто у руїнах

По всій планеті марсіанські міста лежали в руїнах. Жертви були розкидані по пустелях, багато важко поранених, і таких, що вже ніколи не відновляться. Передова цивілізація була знищена в порох під дією потужної контратаки Землі. Марсіанські будівлі та монорельси, на будівництво яких пішли роки, усі зникли. Зловісні вібрації та гул постійно пеленгувалися з глибини планети. Небезпечний атомний тиск стрімко набирав обертів до кульмінаційної точки, і до вибуху, який знищить Марс, залишилося лише кілька годин. Армія Землі повернулася на свої космічні кораблі і покинула приречену планету.

66. Земляни-тріумфатори. Додаткова картка з тиражу 1994 року.