Знаєте, років 50 тому «Повітряний цирк Монті Пайтона» представив скетч, в якому Пабло Пікассо нібито повинен був намалювати картину, їдучи на велосипеді. Натомість, ведучий, який чекав при дорозі на видатну подію, так і не побачив Пікассо, тому що повз нього на велосипедах пронеслися:
«Це ж Кандінскій! За ним слідує Жорж Брак, кубіст, позаду їде Піт Мондріан, далі основна група - Шагал, Макс Ернст, Жуан Міро, Рауль Дюфі, Бен Ніколсон, Джексон Поллок і Бернар Бюффе! Трохи відстав Бранкузі, потім Жеріко, Фернан Леже, Делоне, Де Кунінг, Кокошка, на поворот заходить Пауль Клеє, і замикає пелотон наш Курт Швіттерс!».
Примітно тут не тільки те, що подібний гумор тоді був ще доступний телеглядачу. А і те, що додавши до списку, наприклад Сальвадора Далі і Джорджо да Кіріко, ми побачимо, що приблизно половина згаданих митців – на момент виходу скетчу були живі і творчо активні. Всього лише 50 років тому – хтось із нас на той момент вже народився, хтось народиться трохи пізніше. Але у ту декаду на всіх континентах знали імена людей, що власноруч рухали світову культуру і мистецтво – всюди усвідомлювали їх значущість, сперечалися щодо заснованих ними стилів живопису, розрізняли посил «Герніки» від теми «Поезії Америки».
І от минуло лише 50 років. І сьогодні ви вже ні за яких умов не зможете зняти подібний скетч, адже не матимете можливості перерахувати хоча б десяток відомих всім і кожному художників, що є нашими сучасниками. І причина сього виключно у тому, що менш ніж половини століття вистачило для того, аби масовий художник – тобто той митець, що має доступ до широкої публіки, до преси, до великих залів – деградував від атланта, що сам визначає шляхи світового мистецтва, до дрібної воші, що смачно присмокталася до тіла суспільства. Але при цьому нещадно критикує це суспільство у своєму… мистецтві, шоль?
Придивіться до фото. Те, що ви бачите, це цілком реальний і на повному серйозі виставлений в одному європейському музеї так званий «арт-об’єкт». Не називатиму ні авторів, ні музей, аби не паскудити їх іменами допис. І ні, ви ні в якому разі не помилитесь, якщо скажете, що до мистецтва ці лампочки, складені у літери, не мають жодного відношення, і більш того - намальований вручну плакат з цицькастою колгоспницею і підписом «Рєшенія 14го с’єзда - в жизнь!» має набагато більше прав зватися арт-об’єктом. Хоча по суті природа їх майже однакова - агітаційна, позбавлена творчості як такої, проте сповнена обману і прихованої ненависті.
Але ж, як відомо, страшне перо і не в страуса, і не в Пікассо. Журналісти і критики таки охрестять ці лампочки «арт-об’єктом». Про виставку, що є лівацькою агіткою прямої дії, напишуть часописи, а тисячі тих самих паразитів-митців, що так щедро кормляться благами сучасного капіталістичного світу, продовжать свою діяльність – адже медіа на їх боці, капіталізм не ображається, і дозволяє «художнику» смоктати свою кров, а от у душах і розумах аудиторії буде і далі насаджуватись тотальний і безпробудний несмак під виглядом принципового активізму. Тож чи буде здатна, пробачте на слові, «мисткиня» (ну так вже вийшло, що авторка сього «арт-об’єкту» - жінка), створити нову «Герніку» (що теж по суті соціалістична агітка, проте талановита і глибока), якщо все її жалюгідне творче життя буде оспівуватись лівими критиками, а декласована у почутті чогось прекрасного публіка просто не вимагатиме від митця чогось більшого, ніж бездарно наляпаний комуняцький лозунг на стіні?
Звісно ж, подібне породжуватиме подібне, як то сталося з сучасним італійським скульптором Гарбарті, який років 12 тому зліпив статую Медузи, що тримає у руках відрубану голову Тесея, а вже по кількох роках заявив, що так він підтримав рух #MeToo, якого на момент створення скульптури взагалі й не існувало – але Гарбарті дуже хочеться ікри і слави, тому появу мейнстрімного феміністичного тегу він начебто передбачив наперед, бо інакше в сучасному мистецтві прорватись неможливо, в умовах-то діючої кон’юнктури художньої критики.
Свого часу задумавшись про тотальну кризу у рок-музиці, я зрозумів, що рок-н-рол не міг розвиватись нескінченно принаймні в силу математичних причин – гітара, як основний інструмент року, всі ж має обмежений набором нот і їх порядком потенціал. Тож можна було б жалітися і на кризу живопису, і тим виправдовувати таких недомитців-активістів. Аби не розуміти, що людський мозок піддається математичним обчисленням набагато складніше, а відтак необмежена фантазія, уява, внутрішній світ, ітд мали б надавати імпульс розвитку художніх форм. Так, деякі з них схожі на шарлатанство, в тому числі і ті, що йдуть з аукціонів за 50+ млн. доларів. Проте і розвиток таких конфігурацій нині загальмовано, і от чому.
Довелося мені почитати статтю одного арт-критика лівого толку, що, здавалося б справедливо, звинувачував сучасне мистецтво у несмаку, складності, недоступності людям, елітизмі. Аж тут всю тираду критик досить неочікувано перевів на обвинувачення середнього класу і так званої буржуазії (її ніхто чомусь не любить, ні праві, ні ліві – як правило, дуже напоказ) – закидаючи цим прошаркам, мов саме вони намагаються монополізувати розуміння мистецтва, і тим виділятись з мас, які вони самі оголосять сірими і неосвіченими. Що ж, можливо станом на другу половину ХХ ст. подібний ризик і був. Проте натомість сьогодні ми маємо наступний запит від критиків: мистецтво потрібно спростити. Тобто звести його до тупих і доступних навіть ідіотові лозунгів. Капіталізм – бед. Жінка з відірваною головою чоловіка – гуд. Соціалізм – гуд. Талант, що виділяється серед інших – бед. І так далі. І тоді ви матимете хороший ресурс - для БЛМ, для впарювання будь-якої найабсурднішої дичини масам, адже привчаючи їх до простих форм, ви обрубаєте можливість замислитись над чимось складним.
Та проте, подивіться ще раз на фото, і дайте собі відповідь – що з цим робити нормальній людині? Варіантів тут теж не так багато. Писати. Говорити. Називати несмак - лайном, шарлатанство – злочином. Писати і висміювати лівацьку нездарність, формувати критичне сприйняття мистецтва у друзів і знайомих. І робити то частіше і не лінуючись – поки такої можливості вас банально не позбавили цукерберги і іже. (дякую тобі, о людино, що якимось чином дочитала до цього місця).
