неділю, 24 січня 2021 р.

AEG - інтелектуальна власність, капіталізм і електрифікація всього Райху

Вісник інтелектуальної власності на #Радіо_Хартман

Ви як робите рекламу, то робіть її так, щоб вона мене зацікавила і через 130 років, коли подивлю, ок? От як цей рекламний плакат 1888 року - задививсь і сам не помітив, як поліз шукати шось про нього, і натрапив пафосну гішторію, що показує: з інтелектуальної власності все ся починає, і нею ж ся закінчує.

Бо почалося все 1882 року з того, що німецький бізнесмен Еміль Ратенау придбав у Томаса Едісона ліцензію на виробництво у Німеччині дива дивного - ламп розжарювання. І поки сам Едісон у Штатах ще кілька років валандався по судах, воюючи за свій патент, у Другому Райху хвацький герр Раттенау спокійно заснував Німецьке Товариство Едісона, яке скоро отримало коротку назву AEG. Як і оця чудова фрау на рекламі, AEG дійсно мав під п'ятою всю Німеччину - спочатку електрифікувавши її, а потім перейшовши до виробництва того, для чого струм і потрібен, тобто побутової техніки. 

Далі пішли півстоліття слави - провідне місце на ринку (аж до того, що сам кайзер слідкував, аби AEG не став монополістом і Німеччина не залежала від однієї компанії), поглинання конкурентів, визначна роль у оснащенні німецької армії у Першу Світову, виготовлення небачених до того апаратів для зйомок Олімпіади-1936 у Берліні, нові патенти на винаходи в електротехніці - і всюди AEG, AEG, AEG.

Та от вже Друга Світова капітально підкосила електоргіганта. По-перше, державний контроль все одно не доводить до добра - співпрацювати з фюрером виявилось не так вигідно, як з кайзером. По-друге ж, після війни величезна частина виробництва ся лишила в окупованій Східній Німеччині. Довелося все починати майже з нуля. І здавалося б, навіть з цього провалля AEG знову повстав сильним і потужним. Проте аж настільки потужним, що перестав витримувати сам себе. Інвестиції у провальні проекти, роздутий бюрократичний апарат вже у 1960-х намітили нашій пані з плакату шлях до небуття. Терплячи страшні збитки, AEG дотягнув до 1990х, і зрештою руїни легендарної фірми були цілком викуплені гігантом сучасності - Electrolux.

Одначе, як то кажуть, "на зустрічі з лисицею історія Колобка не завершується". Я згадував, що всьому у бізнесі альфа і омега інтелектуальна власність? Купуючи сторічну фірму, у компанії Electrolux зрозуміли одне - ім'я AEG коштує в десятки разів дорожче, ніж її потужності. Тому сьогодні Electrolux надає перевагу тому, щоб продавати європейським, австралійським і азійським компаніям право на виробництво електротехніки під брендом AEG. Чим і кристуються одразу з-десяток фірм з усього світу, набуваючи ліцензію у хитрих німців. Electrolux все ж висловлює велику повагу до поглинутого конкурента, і й сам випускає побутову техніку під цим брендом - спеціально, виключно елітного ґатунку. 

А значить, хай динозавр електроіндустрії AEG і не існує у звичному вигляді, хай справа Еміля Ратенау і загнулася з роками, проте "ето всьо, ето всьо нє напрасно било". Красива реклама того вартувала.

середу, 20 січня 2021 р.

РЕФЛЕКСІЯ ЗА СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО, ЗЛІВАЧЕННЯ І ДЕБІЛІЗАЦІЮ ПЛЕБСУ

Знаєте, років 50 тому «Повітряний цирк Монті Пайтона» представив скетч, в якому Пабло Пікассо нібито повинен був намалювати картину, їдучи на велосипеді. Натомість, ведучий, який чекав при дорозі на видатну подію, так і не побачив Пікассо, тому що повз нього на велосипедах пронеслися: 

«Це ж Кандінскій! За ним слідує Жорж Брак, кубіст, позаду їде Піт Мондріан, далі основна група -  Шагал, Макс Ернст, Жуан Міро, Рауль Дюфі, Бен Ніколсон, Джексон Поллок і Бернар Бюффе! Трохи відстав Бранкузі, потім Жеріко, Фернан Леже, Делоне, Де Кунінг, Кокошка, на поворот заходить Пауль Клеє, і замикає пелотон наш Курт Швіттерс!».

Примітно тут не тільки те, що подібний гумор тоді був ще доступний телеглядачу. А і те, що додавши до списку, наприклад Сальвадора Далі і Джорджо да Кіріко, ми побачимо, що приблизно половина згаданих митців – на момент виходу скетчу були живі і творчо активні. Всього лише 50 років тому – хтось із нас на той момент вже народився, хтось народиться трохи пізніше. Але у ту декаду на всіх континентах знали імена людей, що власноруч рухали світову культуру і мистецтво – всюди усвідомлювали їх значущість, сперечалися щодо заснованих ними стилів живопису, розрізняли посил «Герніки» від теми «Поезії Америки». 

І от минуло лише 50 років. І сьогодні ви вже ні за яких умов не зможете зняти подібний скетч, адже не матимете можливості перерахувати хоча б десяток відомих всім і кожному художників, що є нашими сучасниками. І причина сього виключно у тому, що менш ніж половини століття вистачило для того, аби масовий художник – тобто той митець, що має доступ до широкої публіки, до преси, до великих залів – деградував від атланта, що сам визначає шляхи світового мистецтва, до дрібної воші, що смачно присмокталася до тіла суспільства. Але при цьому нещадно критикує це суспільство у своєму… мистецтві, шоль? 

Придивіться до фото. Те, що ви бачите, це цілком реальний і на повному серйозі виставлений в одному європейському музеї так званий «арт-об’єкт». Не називатиму ні авторів, ні музей, аби не паскудити їх іменами допис. І ні, ви ні в якому разі не помилитесь, якщо скажете, що до мистецтва ці лампочки, складені у літери, не мають жодного відношення, і більш того - намальований вручну плакат з цицькастою колгоспницею і підписом «Рєшенія 14го с’єзда - в жизнь!» має набагато більше прав зватися арт-об’єктом. Хоча по суті природа їх майже однакова - агітаційна, позбавлена творчості як такої, проте сповнена обману і прихованої ненависті. 

Але ж, як відомо, страшне перо і не в страуса, і не в Пікассо. Журналісти і критики таки охрестять ці лампочки «арт-об’єктом». Про виставку, що є лівацькою агіткою прямої дії, напишуть часописи, а тисячі тих самих паразитів-митців, що так щедро кормляться благами сучасного капіталістичного світу, продовжать свою діяльність – адже медіа на їх боці, капіталізм не ображається, і дозволяє «художнику» смоктати свою кров, а от у душах і розумах аудиторії буде і далі насаджуватись тотальний і безпробудний несмак під виглядом принципового активізму. Тож чи буде здатна, пробачте на слові, «мисткиня» (ну так вже вийшло, що авторка сього «арт-об’єкту» - жінка), створити нову «Герніку» (що теж по суті соціалістична агітка, проте талановита і глибока), якщо все її жалюгідне творче життя буде оспівуватись лівими критиками, а декласована у почутті чогось прекрасного публіка просто не вимагатиме від митця чогось більшого, ніж бездарно наляпаний комуняцький лозунг на стіні? 

Звісно ж, подібне породжуватиме подібне, як то сталося з сучасним італійським скульптором Гарбарті, який років 12 тому зліпив статую Медузи, що тримає у руках відрубану голову Тесея, а вже по кількох роках заявив, що так він підтримав рух #MeToo, якого на момент створення скульптури взагалі й не існувало – але Гарбарті дуже хочеться ікри і слави, тому появу мейнстрімного феміністичного тегу він начебто передбачив наперед, бо інакше в сучасному мистецтві прорватись неможливо, в умовах-то діючої кон’юнктури художньої критики. 

Свого часу задумавшись про тотальну кризу у рок-музиці, я зрозумів, що рок-н-рол не міг розвиватись нескінченно принаймні в силу математичних причин – гітара, як основний інструмент року, всі ж має обмежений набором нот і їх порядком потенціал. Тож можна було б жалітися і на кризу живопису, і тим виправдовувати таких недомитців-активістів. Аби не розуміти, що людський мозок піддається математичним обчисленням набагато складніше, а відтак необмежена фантазія, уява, внутрішній світ, ітд мали б надавати імпульс розвитку художніх форм. Так, деякі з них схожі на шарлатанство, в тому числі і ті, що йдуть з аукціонів за 50+ млн. доларів. Проте і розвиток таких конфігурацій нині загальмовано, і от чому. 

Довелося мені почитати статтю одного арт-критика лівого толку, що, здавалося б справедливо, звинувачував сучасне мистецтво у несмаку, складності, недоступності людям, елітизмі. Аж тут всю тираду критик досить неочікувано перевів на обвинувачення середнього класу і так званої буржуазії (її ніхто чомусь не любить, ні праві, ні ліві – як правило, дуже напоказ) – закидаючи цим прошаркам, мов саме вони намагаються монополізувати розуміння мистецтва, і тим виділятись з мас, які вони самі оголосять сірими і неосвіченими. Що ж, можливо станом на другу половину ХХ ст. подібний ризик і був. Проте натомість сьогодні ми маємо наступний запит від критиків: мистецтво потрібно спростити. Тобто звести його до тупих і доступних навіть ідіотові лозунгів. Капіталізм – бед. Жінка з відірваною головою чоловіка – гуд. Соціалізм – гуд. Талант, що виділяється серед інших – бед. І так далі. І тоді ви матимете хороший ресурс - для БЛМ, для впарювання будь-якої найабсурднішої дичини масам, адже привчаючи їх до простих форм, ви обрубаєте можливість замислитись над чимось складним.

Та проте, подивіться ще раз на фото, і дайте собі відповідь – що з цим робити нормальній людині? Варіантів тут теж не так багато. Писати. Говорити. Називати несмак - лайном, шарлатанство – злочином. Писати і висміювати лівацьку нездарність, формувати критичне сприйняття мистецтва у друзів і знайомих. І робити то частіше і не лінуючись – поки такої можливості вас банально не позбавили цукерберги і іже. (дякую тобі, о людино, що якимось чином дочитала до цього місця).

вівторок, 12 січня 2021 р.

Ернесто Тамаріс, статуя Архангела Михаїла

Думаю, багато хто з вас бачив цю вражаючу скульптуру Архангела Михаїла, але мало де пишуть, де саме стоїть ся арійська моць. За виглядом, вона мала б прикрашати принаймні умовний Кьольн, але правда в тім, що це не Михаїл, не Міхаель, навіть не Майкл - а самий що не є Сан Мігель, бо охороняє він базиліку Діви Марії у Гваделупі, Мексика. 

Звів статую мексиканський скульптор-націоналіст Ернесто Тамаріс (1904 - 1988). І чомусь самі мексиканці про цей самий націоналізм митця згадувати не стидаються, а навпаки - підкреслюють сю рису. Так чи інакше, навряд чи можна заперечити, що саме Тамарісу вдалося створити один з найбільш переконливих і пробираючих до кісток художніх образів святого, що є символом і нашого міста. До речі, для порівняння згадайте вигляд однойменної скульптури у Києві 🤔



Отто Бахманн, "Спокуса святого Антонія"

Гайда закінчимо рік чимось красивим.

Швейцарський маляр-графік-ілюстратор Отто Бахманн (1915 - 1996) попри буремні часи, на які припала його молодість, не творив подвигів - не служив, не воював, не малював проекти камуфляжу. Навіть не був членом жодної партії. Проте все ж на одну авантюру Отто наважився - у 30-х роках молодий небідний художник цілих три роки колесив Європою разом з бродячим цирком. 

І якщо уявлення про тогочасний мандрівний цирк ви черпаєте з фільму "Уроди", то Бахманну пощастило куди більше - ті три роки у цирку визначили його незвичний карнавально яскравий і відвертий художній стиль. Надалі всю свою успішну кар'єру Бахманн малював переважно красивих попастих жінок, постійно привносячи у свої картини елементи вуаєризму - явно запозичені з буднів за цирковими кулісами.  

От наприклад чи одразу ви побачите святого Антонія у цій картині "Спокуса св. Антонія" (що явно віддає шану шедевру Далі)? Шукайте. І пам'ятайте, що Бахманн не любив малювати а ні себе, а ні будь-яких інших чоловіків, концентруючись на тому, що сам вважав прекрасним. Шкода, що в наших краях художник відомий мало, хоча, здається, за стилем він дещо випередив сучасне декоративне мистецтво.