Погляньмо сьогодні на одного цікавого німецького маляра, який, щоправда, став зіркою переважно в середині самої Німеччини, і то – спочатку тільки східної, адже все його творче життя пов’язано виключно з містом Лейпциг. Менше з тим, визнано, що Арно Рінк, будучи учнем відомого НДР-івського художника Бернгарда Гайзіга, пізніше сам став видатним педагогом і виростив генерацію митців, що визначають течії німецького живопису вже сьогодні.
Передусім, звернемо увагу от на що. Живучи за залізною завісою, герр Рінк у 1960-х ляпав на полотно найогидніший соцреалізм з Владіміром Члєніним в центрі композиції, за що його критикував навіть його іменитий вчитель. Одначе, яка знайома історія – будучи обласканим владою митцем, Рінк мав доступ до огляду світового сучасного мистецтва (на відміну від більшості його співвітчизників по НДР), а відтак, побачивши твори Сальвадора Далі, нарешті зрозумів, що він дійсно займається не тим і малює якесь лайно (як це схоже на історію так званого совєцького року, чиї представники, часто будучи дітьми номенклатурників, мали вихід до нормальної західної музики). Тож, спочатку нахабно копіюючи стиль Далі, зрештою досить швидко наш богемний комуніст випрацював власний особливий атмосферний почерк, завдяки якому і вписав своє ім’я в історію європейського живопису 20 ст.
Намагаючись зрозуміти політичні вподобання Рінка, я знайшов кілька його інтерв’ю вже після повалення Берлінського муру. І вчергове зрозумів, що життя «еліти» у соцтаборі настільки кардинально відрізнялося від життя простого наріду, що саме цей прошарок соціуму мав всі підстави ностальгувати за минулим, адже «при Сталіні в мене хуй стояв», і взагалі я був непогано забезпечений. А проте, цитати Рінка видаються дійсно цікавими. Тож, разом із картинами сюрреаліста з НДР, звернімо увагу і на деякі його свідоцтва.
- Мені було 5 років, коли Німеччину почали бомбардувати союзники. Ті роки я провів у місті Кассель, і бомбардувальники летіли над нашим містом. І чого ми боялися найбільше – це того, що бомбардувальники повертатимуться назад ще не з порожніми люками, і просто скинуть бомби на нас, аби не нести на базу зайвий вантаж. Потім прийшли американські танки. Їх солдати боялися брати в німців щось крім яєць, аби не отруїтися. А ми, діти, хотіли шоколаду. Тож іноді крали яйця, щоб в американців міняти їх на шоколад.
- Колись я був головою Асоціації художників у Лейпцигу. Структура була такою: усі підприємства – тобто профспілки, партія, районна рада тощо – мали кошти для укладання контрактів. І робилися спроби розіслати якомога більше замовлень живописцям, незалежно від якості, аби якось забезпечити художників грошима. Тому соціальне забезпечення в нас було відносно хорошим. Звісно, це не сприяло конкуренції, та й було багато сумнівних питань. Але я міг сказати представнику райради: «Дай-но отому ще тисячу марок, йому знадобиться». Зважаючи на те, що транспорт і їжа були досить дешевими – цього вистачало.
(власне, ця сентенція багато каже про якість митців соцреалізму, які працювали по госплану без особливої мотивації власного розвитку)
- Партії це було потрібно. Якщо ви хочете представляти систему – не кажу «прославляти», бо небагато з нас зайшли так далеко – ви повинні зробити її репрезентативною. От ми і малювали картини на кшталт «Бригадир», чи там «Ланковий у бригаді погоничів худоби», створюючи уявлення про соціалістичний світ. Але коли на початку 80-х всім стало зрозуміло, що все йде нанівець, що нас певно обдурювали, репрезентативне мистецтво стало непотрібним партії. Бо зрештою через нього ставало зрозуміло, що все навкруг валиться.
- Свого часу я виконав два великих завдання. Спочатку намалював дещо дійсно дуже погане – «Паризьку комуну». Але потім вийшла картина «Іспанія 1938». Без оплати за замовлення, але держава викупила її за 8000 марок. Я розізлився і посварився з партійниками.
Журналіст: Але ж 8000 марок це було невеличке багатство на той час! Але вам було цього мало?
- Так, мені було мало. Про мене казали «Да в нього манія величі!». Але я просто хотів більше за цю картину. Зрештою, додали ще 2000 марок, щоб відчепився.
(крок до прозріння митця – все ж таки хочеться грошей, а не талонів на харчування. Хочеться продавати свою творчість, а не виконувати план. От, власне, і ця картина)
(Авжеж ви не звикли! Бо як то не дивно, у загниваючому ФРН комуняцькій мерзоті давали волі набагато більше, ніж навіть у квітучому НДР, де за такий модний вихід проти поліцейського дехто потім би власною кров’ю харкав в гостях у Штазі).
- У ФРН ми купили платівки Дженіс Джоплін (А що, у НДР не можна було? А чому? 😕), і повернулися у потяг. Аж тут вночі до нас прийшов митний патруль – чоловік і неймовірно потворна жінка. Сказали: «Розпакуйте все!» Зрештою, в нас забрали просто все куплене, включно з платівками Джоплін, і доправили їх до нашого партійного керівництва (ох, яке воно – повітря свободи!).
- Щодо Берлінського муру і мистецтва в НДР, я не раз казав – цей мур захищає мене від Йозефа Бойса. Звісно, мене за ці слова критикували навіть свої.
(Йозеф Бойс – огидний західнонімецький кітч-митець у стилі жителів вагону Леся Подерв’янського. І начебто можна Рінка зрозуміти - але ж і мислить він як забезпечена людина, для якої мур це захист від кітчу, а не в'язниця, як для більшості його співгромадян).
- Мій старший колега Вольфганг Маттойер не раз казав про мене «Наш молодий наївний товариш Арно!». Адже спочатку я вірив у все це. Я був переконаний, що в громадянській війні в Іспанії всі хто за Франко – погані, всі червоні – хороші. Я справді дуже повільно пробирався крізь ці нетрі. Читав «По кому б’є дзвін», читав Андре Мальро. Аж поки не помітив – червоні теж були свинями. І росіяни, які були там – так само. І тут мою свідомість просто порвало на шмаття. І десь в середині 1970-х наївність випарувалася. Я відчув, що в мене більше немає колишньої функції, і це було нестерпно. Я згадав, як сказав Ів Монтан: «Я був крайнім лівим. Але зрештою став консерватором, для мене стало важливим зберігати традиційні цінності». Зрештою, це стало важливим і для мене.
Що ж, подякуємо і на цьому. І констатуємо, що ця зміна світогляду, дуже помітна по похмурих автопортретах художника, зрештою відобразилася і на всьому живописі Арно Рінка. До якого власне і перейдемо.
