До реч вчора, тіко 100 років тому свій останній в житті виліт здійснив кращий італійський ас-винищувач Франческо Баракка, автор 34 повітряних перемог над австро-угорцями.
Саме цьому італійському герою ми зобов'язані нинішньою емблемою "Феррарі". На честь свого кавалерійського минулого Франческо намалював на фюзеляжі чорного коня, що стає дибки, і з тим ся прославив на всю Італію. За 10 років після того гонщик "Альфа-Ромео" Енцо Феррарі як міг віддав належне всенародному улюбленцю, нанісши чорного коня на свою автівку. А пізніше - і на всі боліди тільки-но створеної "Scuderia Ferrari".
Як саме впав чорний кінь Баракки, тоді у 1918, досі ніхто не зна. Одні кажуть, що збитий з землі, інші мов у повітряній дуелі. Треті стверджують, що був підбитий, а потім сам ся пристрелив, щоб в полон не втрапити.
Сьогодні ж - про данину пам'яті від італійських живописців. 1929 року відомий маляр Плініо Номелліні презентував картину "Героїчні крила. Слава Франческо Баракки".
Як ми вже знаємо, італійські армії століттями потерпали від усієї Європи через своє невміння воювати. Проте коли в Італії знаходився свій герой - мало хто міг його перевершити. Символізм в цьому полотні є на кожному квадратному сантиметрі. В осиротілій піхоті, що оплакує пілота, який прикривав її з повітря, і яка зрештою лягає трупом без свого захисника. В кольорах одягу дівчат, що розносять славу по загиблому - одна у традиційних шатах у колір національного прапору, інша - у синьому вбранні Савойського королівського дому, що об'єднав Італію (і саме тому сьогодні італійські національні збірні досі грають у блакитних кольорах). І зрештою - у виразі обличчя самого Франческо, обставини смерті якого дотепер достеменно не відомі. Присвята ця вийшла не стільки трагічною, скільки по-італійськи яскравою і пафосною.
Ну а щодо власне художника - Плініо Номелліні (1866–1943) хоч і не належав до піднесених Дуче футуристів, владу Муссоліні прийняв з готовністю, і натхненно малював картини на кшталт "Шестя чорнорубашечників", на честь нових порядків і нової парадигми відродженої Італії. Робив це саме в такому урочистому, але не академічному стилі. За це поплатився вже після смерті, коли у 50-60-х його показово забули. Допоки італійські художні критики принципово не вказали суспільству, що нема чого надарма рокидуватись видатними живописцями. З тих пір Номелліні знову посів почесне місце в історії і в музеях своєї країни.
#Хартман_за_мистецтво
