Абетка Георгія Нарбута. Літера Н. Hartmann edition

 

In the Court of the Crimson King. Історія обкладинки

 В цей день, 10 жовтня, але тільки 1969 року покупці в музичних магазинах Великобританії стояли перед вітринами в шокови. Вони ще толком і не знали, що в нокдаун їх відправив один з найвпливовіших альбомів в історії рок-музики – In the Court of the Crimson King від гурту «King Crimson», який власне вийшов в світ у цей день. Та й звідки ж їм то було знати? Але менше з тим, вони стояли перед вітринами, ся намагаючи зрозуміти: «ЩО ЦЕ?».

І якщо власне про звитяги гурту «King Crimson» вам напише Bulba Torbins, то я сьогодні оповім, на що ж дивилися ті самі знічені покупці. За пару тижнів до того молодий поет і продюсер Піт Сінфілд, автор текстів згаданого гурту, метався Лондоном, аби вирішити єдину задачу – йому потрібна була обкладинка для дебютного альбому гурту, який він продюсував. Перебравши кілька стандартних варіантів, Сінфілд вирішив заїхати до свого друга, з яким зовсім нещодавно закінчив художню академію. Друг на ймення Беррі Годбер, що ніколи в житті не малював обкладинки до рок-пластинок, та й взагалі не бачив себе художником, сказав: «Ну і як я тобі то намалюю? Дай принаймні послухати, що ви там співаєте». Але… Послухавши першу ж композицію, відому нам як «Шизоїд 21-го століття», провадив Пітові: «Іди собі. Розберуся». І вже за кілька днів вся група була зібрана на презентацію того, що мало стати обкладинкою їх дітища.

Так, гурт стояв перед свіжонамальованою картиною так само в трансі, як потім і ті самі покупці. Вони побачили абсолютно потворне обличчя, перекошене у страшній гримасі, що наче виверне цього урода навиворіт – і зрозуміли, «От він, наш шизоїд! От той, хто намагається засміятися ротом, але в очах його нескінченний жах!». Невдоволеним був лише барабанщик, але, як сказав гітарист гурту Роберт Фріпп, тому і назва King Crimson не подобалась, тому на нього можна не зважати.

Шизоїд так вразив Сінфілда, Фріппа і компанію, що на лицьовій стороні дебютної (!) пластинки було вирішено навіть не писати назву гурту і самого альбому – тільки потворне обличчя, і все. А відтак, вже 10 жовтня 1969 року покупці побачили одне з найвпізнаваніших зображень в історії рок музики, толком не розуміючи, чия ж це робота. Разом з розривним музичним матеріалом це забезпечило альбому культовий статус вже з першого дня продажів.

На жаль, сам автор обкладинки Беррі Годбер слави не зажив. Просто тому, що вже за кілька місяців помер від серцевого нападу у віці всього 24 років. Але ім’я своє обезсмертити він встиг єдиною картиною. Сьогодні її оригінал досі зберігає Роберт Фріпп, і продавати нікому не збирається.

Досі сперечаються про джерело натхнення для Годбера. Хтось каже про картину «Навухудоносор» Уільяма Блейка, хтось апелює до банальщини як «Крик» Едварда Мунка. Мені особисто ся огидна морда завжди асоціювалася з відомими словами з повісті Роберта Шеклі «Абсолютна зброя»: «Мені подобається спокійна протоплазма, але мені також подобається і активна протоплазма!». Проте, якщо ви послухаєте саму композицію «Шизоїд 21-го століття» (перший коментар), зрозумієте, що ніяких інших джерел натхнення Годберу і не потрібно було.

Живопис і доля Олева Суббі (1930 – 2013)

Проглядаючи колекцію живопису естонських художників, зрозумів, що по їх біографіям можна складати «Енциклопедію життя в йобаному совку». От розглянемо сьогодні приклад одного з найвидатніших митців Естонії Олева Суббі. І варто тут говорити в першу чергу навіть не про його картини, а про його родину.

Тож дивимось. Батько Олева – Йоганесс Суббі, герой визвольних змагань Естонії за незалежність, кавалер Хреста Свободи. 1940 року був заарештований при окупації країни совками, і 1942 року вбитий у таборі. 

Сам Олев вже 1949 року був примусово вивезений у Красноярскій край – разом із ще ста тисячами найактивніших громадян балтійських «республік». Живучи у засланні до 1956 року, зустрів свою майбутню дружину – також заслану Гелі Сузі. 

Гелі була дочкою міністра освіти Естонії Арнольда Сузі – і її батько у совіцьких таборах провів 16 років. 

Брату її – Хайно – пощастило більше. Він чимало повоював проти Совдепії у складі естонського легіону фінської армії, вдало емігрував до Німеччини, а потім до США. Став відомим письменником.

І от на такому бекграунді уявіть, як паскудно і абсурдно виглядає підпис «Живопісь СССР» в деяких інтернет-галереях, куди включені твори Суббі. Хоча б тому, що до СССР його полотна фактично не мали жодного стосунку.

Адже повернувшись із заслання, Олев Суббі обрав собі творчий шлях, із претензією відторгнути сучасний художній канон, і повернути до життя яскраві стилі, що панували у 30-х роках. Відтак, його творчість начисто позбавлена совкізму і соцреалізму як такого. В себе в Естонії, де люди не піддавалися впливу імперії зла, він міг творити ігноруючи цензуру – тому з середини 60-х він малює абсолютно невластиві забитому совку ню, намагаючись додавати символізму у кожну деталь, що оточує оголених моделей. Прожив Суббі довге життя, і на батьківщині користувався незаперечним авторитетом і повагою – як в окупованій, так і у вже вільній Естонії.