Моделі і богині Уільяма Расселла Флінта

 Глава третя. А ви помітили, що ті, хто сто років тому кричав про сексуальну революцію на фоні революцій соціалістичних, і ті, хто сьогодні волає про недопустимість "сексуаліації" жінки - це за своєю ідеологією одні і ті самі люди? Пригадується історія, як в своєму ханжестві американська митниця знищила у 1930-х купу робіт "ню" видатного графіка і маляра Нормана Ліндсея - бо ж порнографія. Сьогодні цією американською митницею в нас є вже феміністки і інші ліваки.

Проте зараз не про Ліндсея, а про іншого годного художника - його сучасника і однолітка, можна сказати, його британського двійника, сера Уільяма Расселла Флінта (1880 - 1969).

Картина 1. "Суд Паріса". Певно за всю історію картин на цей сюжет знайдеться навіть не одна тисяча. Проте тільки Флінт здогадався зобразити Афродіту от саме так розслаблено і розбещено - впевненою у перемозі над Афіною і Герою, бо любов завжди перемагає мудрість і ревнощі. Як би дві інші красуні-богині не намагались переконати Паріса в протилежному. А особисто мені сей міф завжди нагадує одне - коли в реальному житті тобі доводиться обирати "хто на світі наймиліший", програєш завжди ти сам. Як програв і Паріс.

Картина 2. "Моделі для картини "Олімпійки"". В пуританській Англії сера Флінта теж звинувачували в тому, що він малює своїх красунь аж занадто відверто гарними. Флінт, не будь дурень, відповів на критику дією. Ми всі звикли бачити богинь на картинах, тож вони наче і несправжні. І звикли бачити моделей, що позують - але і вони часто дещо пластикові. Флінт пішов далі. Він намалював своїх моделей, що у невимушених позах розглядають картину, яку з них і намалювали. Побутово і від того по-справжньому. Скандалу не вийшло - Флінта все одно обрали президентом Королівської художньої академії. 

Францішек Жмурко, "Право першої ночі" (Primae Noctis)

Продовжить святкову галерею уродженець Львова, академіст Францішек Жмурко. Учень самого Яна Матейка 1892 року намалював примітне полотно "Право першої ночі" (Primae Noctis). 

Як безумовну удачу картини, звісно ж, приймаємо саму героїню, чия фігура так переконливо виражає сором і ніяковість ситуації, що підкреслюють абсурдність заглавного феодального звичаю.

Проте поряд з цим - і повний анахронізм у вигляді досить таки модернової шпаги кінця 17 ст., а вже ж ніяк не Середньовіччя. Як власне і надто шляхетний профіль нареченої, яка могла б опинитися в такому положенні хіба що будучи селянкою. І це натякає нам на нереальність такої картини. І на чисельні історичні розвідки, згідно яких - "Право першої ночі" як узаконений звичай не значиться в жодних документах, а в тих, де значиться - мається на увазі товарний викуп з нареченого за перевід селянки від одного пана до іншого. 

Відтак, за виключенням свавільних дій феодала, які безумовно мали місце, сам звичай нині здебільшого вважають вигадкою літераторів романтичної доби. Ну що ж. Сподіватимемось, що так воно і було? 

Якоб ван Лоо, «Молода жінка, що готується до сну»

 Друззя! У світлий празнік восьмова-марта маю невеликий меморандум для вас. Ітак,

- Оскільки в нашій країні буквально кілька років пам’ятали про те, що свято 8 березня, це не більше ніж комуністична агітка, колись піднята на прапор тими Кларами, Розами і Еммами, на совість яких в подальшому лягла кров сотень тисяч людей;

- Позаяк дуже швидко наші ранимі феміністки викрутили суть цього дня на те, що якби не протести гамбургських повій за виплату зарплатні матросам, то сьогодні жінки не носили б штані;

- Зважаючи на те, що для тих самих згаданих вище діячок найстрашнішим злочином проти людства є, вибачте на слові, «об’єктивація» - доходячи до того, що наші хоробрі тилові борчині гранту і гендеру звинувачували жінок-бійців ЗСУ у тому, що, прагнучи нагадати про свою жіночність, бійчині зробили фотосесію у нижній білизні (на що феміністки відкрили на героїнь свій хавальник зі словами: «Якщо ти солдатка, то воюй, а не займайся об’єктивацією!»);

- Так як 8 березня в його нинішньому вигляді це в тому числі і свято тих, для кого злочин також і «сексуалізація» жінки, тобто бажання самої жінки виглядати красиво і знати про те, що саме так вона і виглядає, рівно як і злочин нагадати жінці про це (сподіваюсь, ви в курсі чергової перемоги – подруга Багса Банні у новій частині фільму «Спейс Джем» не буде сексуалізована! Офіційно! Ура!);

- З урахуванням того, що ті самі борчині віднині регулярно проводять інспекції світових музеїв, жаліючись на те, що у жанрі ню представлено аж 86% голих жінок – від часів Відродження і до сучасного мистецтва, - що є гендерною дискримінацією і сексизмом (і їх не цікавить той факт, що живопис – це перш за все естетична категорія, а жінка природою створена красивішою за чоловіка навіть в очах самої жінки, тому логічно, що для задоволення естетичних потреб малюють здебільшого саме жінок);

- З тієї причини, що саме невинні витвори мистецтва свого часу стали об'єктом полювання з боку збочених фанатичок суфражисток (у роль яких, а не Першої світової війни, у встановленні рівності можливостей свято вірять наші сучасниці);

- Поєліку на цьому аккаунті люблять жінок і мистецтво,

Постановляю:

Сьогодні на честь свята під тегом #Хартман_за_мистецтво оголошується день об’єктивації і сексуалізації жінок. Тобто, день ню. Розраховуємо приблизно на п’ять дописів, тож не жалійтесь.

І наш перший герой і його героїня – нідерландський маляр Якоб ван Лоо. Пан ван Лоо був неабиякою особистістю. Мало того, що довелось йому стати одним з найталановитіших голландських художників середини 17 ст., він міг ще й натворити галасу іншими справами. Так, 1660-го року Якоб вставив в живіт фінку нечемному відвідувачу таверни, з яким мав неприємну суперечку. Поранення виявилось летальним, тому ван Лоо не чекав суду, а зібрав манатки і втік з Амстердаму до Парижу, звідки більш ніколи додому і не повернувся в силу заочного смертного вироку за вбивство. У Парижі маляра прийняли з почестями і славою, і саме там він заснував на кілька поколінь потужну мистецьку династію. 

Але ще за 10 років до втечі, тобто 1650-го, ван Лоо створив оцей шедевр «Молода жінка, що готується до сну». І це не специфічні жирові складки Рубенса, це і не ідеалізовані форми Веласкеса. Це, можливо проста покоївка, що приїхала до Амстердаму з якогось села, а втрапила на полотно – проте саме за рахунок майстерної передачі кольору і фігури, без гіперболізації і перфекціонізму, вона, як на мене, стала одним із найприродніших і найпривабливіших жіночих образів у живопису всього 17 ст.

Далі буде.