Томас Коул. "Шлях Імперії"

Не зважаючи на то, що про це є стаття на педівікії, в тому числі і на мокшенський, я всьо ж не втримаюсь, бо надто мені подобається ся серія з п'яти картин англійського пейзажиста Томаса Коула "Шлях Імперії". Сам-то Коул (1801 - 1848) не то щоб прям таки видатний маляр, бачили і краще. Проте ця серія з абстрактною ніколи не існуючою імперією йому вдалася на славу. Розберемо в деталях, певно що. Хай собі буде.

Картина 1. "Первісний стан".

Ну і де б ото тут була та сама Імперія? - спитаєте ви. І будете праві - нема тут а ні Зірки смерті, а ні дроїдів, бо люди тільки но вийшли з печер, і зрозуміли, що це непогано. Ранок криється туманом.

А от біжить головний мисливець свого племені, явно крутіший за всих інших. Певно це майбутній вождь, а може вже й діючий.

Й очевидно, справа в його племені йде непогано, диво дивне і калдунство вогню застеляє небо димом, і навіть можна сказати живуть люди в єдності з природою.

Щоправда, не всім від тої єдності користь - головний мисливець промаху не знає.

А от це просто кичера. Запам'ятайте її, це насправді головний герой серії.

Картина 2. "Пастораль".

І от вже вивітрилися дикі часи, проте навіть в цій ідилії, вже є про що задуматись.

Куди без новенького храму, якщо природа сама собою підказує багато богів, котрим можна приносити жертви?

Вже народився і постарів місцевий Архимед, що проложить шлях до наукового пізнання. Проте вже й патруль маленької держави виїздить боронити свої кордони.

А маленькі школоло вже захоплюються не якомось там всім звичним вогнем, чи ж то незрозумілими квадратиками Архімеда - а героями з мечами, й чекають, доки й самі візьмуть до рук замість дрючка меч.

І вже й не зовсім рибальський корабель сходить з непомітної верфи. Явно скоро попливе в напрямку того самого патруля.

Проте кичері то однаково. Вона стоїть.

Картина 3. "Розквіт"

З минулої картини явно пройшла не одна сотня років. Те, що колись було маленьким поселенням, зараз править світом. Будівництво, військова справа, релігія - все тут намішалось в яскравий коктейль. І десь-то в цій красі, вже не природній, зачаїлось прокляття.

Проте не буде за це думати тріумфатор, що урочисто в'їздить в місто, повертаючись з чергової вдалої війни. Слон, явно не властивий місцевій фауні, негри - це вже справжня Імперія, з колоніями і прокладеним переможним шляхом по планеті.

Пафос і гордість.

Тонни, тонни пафосу і краси.

Під ногами статуй - щити підкорених народів.

Плавучий пафос. Він усюди.

Аж тут за процесією слідкує і дружина Імператора. Так непомітно стає більше зелених кольорів в загалом червоній державній одежі. І вже є невеличкі конфлікти проміж "червоними" і "зеленими" дітьми. Колесо запущено.

І навіть нашого героя майже торкнувся цей пафос.

Картина 4. "Знищення"

Дис із зе енд, бьютіфул френд. Імперія у вогні, вона не витримала власної важкості, вулиці повні трупів, крові і насильства. Навряд чи хтось очікував на такий кінець

І от вона - найпотужніша частина всієї серії. Ця статуя явно була встановлена після чергової великої перемоги, можливо, після знищення іншої такої ж імперії - на честь майбутніх тріумфів, як знак моці і непохитності нашої абстрактної держави. Все скінчено і для істукана теж. Рука, що тримала меча, вже не здійметься.

ЗІ. Зрубане дерево на пьєдесталі певно значило для скульпторів уявну перемогу Імперії над природою і богами? Але ж людську природу не переможеш.

Тут йому буде видніше, як гвалтують місцевих жінок і ріжуть їх захисників.

Не врятується ніхто, хіба стрибай і розраховуй на швидку смерть. До речі, а хто ж руйнує прекрасне місто, га?

Ось вони - зелені і червоні, нищать одне одного до коліна.

І хтось з них на допомогу навіть покликав чужинців-дикунів, що й зіграло головну роль у краху Імперії. А їм, варто було увійти в багате місто, вже стало індиферентно, кого різати - червоних, чи зелених. Благо, місцеві і самі непогано вирішують цю задачу.

Кичера стоїть, і знову навкруги дим. Тепер вже як "немирний атом".

Картина 5. Запустіння.
Тут все ясно. Після руйнації пройшли роки, і де не нишпорь - людини на картині не знайдеш. Хоча сліди різанини і колишньої слави тут будуть видні ще довго.

і ти, білолиций,

По синьому небу вийдеш погулять,

Вийдеш подивиться в жолобок, криницю

І в море безкрає, і будеш сіять,

Як над Вавілоном, над його садами

І над тим, що буде з нашими синами. (с)

Пафос вже не той.

І олень повернувся, та й на щастя для нього полювати вже нема кому.

І тільки одне тут ся лишило незмінним.

"Червона шапочка" у виконанні класиків

Багато хто зна підбірку "шо якби "Червону шапочку" написав Дюма/Ремарк/Флобер". Но от менше задаються питанням, шо якби "Шапочку" намалювали різні маляри? А тим не менш, така підбірка є. Ще 1974 року хранузький художнік-коміксяр Жан Аш показав, як би гішторія любові Червоношапки і Вовка виглядала у виконанні Митника Руссо, Де Кіріко, Пікассо, Леже, Міро і Мондріана. І місцями це такі ржач.

ДИВИТИСЯ ДАЛІ

Адріан Колларт. Алегорія чотирьох континентів

Годний бельгійський гравер Адріан Колларт одного разу, близько 1600 року, вирішив награвіювати алегорії "чотирьох кутів світу". Тобто Азії, Америки, Африки і Європи. А Австралію ще не відкрили, так шо без гравюри лишилась. Для іших же вийшло ось що.

Америка. Гола і красіва, воссідає на странному малознайомому звірі броніносці, і наблюдає, як східні європейські орди знищують її синів, завойовуючи її саму. Сини ж по інший бік гравюри приносять в жертви і їдять одне одного.

Африка. Напрочуд спокійна і кокетлива нєгра, мабуть тому шо осідлала крокодила. Оточена в основному вигаданими загадковими як вона сама тварюками і залишками римської присутності, як то акведуки.

Азія. Візантійсько-оттоманський стиль одежі, вже не гола через куди більш строгі азійські нрави. Осідлавши дивний гібрид верблюда і породистого коня, махає тим, чим торгує на весь світ, а позаду певно вже давно взятий Константинополь і нездоланні турецькі орди. Їй куди затишніше, ніж Америці.

Європа. Пафосна і товста поки що властителька світу, котра поєднує в собі ідилічність природи і перманентне самознищення у локальних і глобальних війнах, зображених праворуч. І навіть її коні лягають одне одного, не кажучи вже про людей.

Ад і Ізраїль в Біблії Мацийовського

Середньовічний живопис, хоч і являє собою ті ще каракулі, теж має свої шедеври. От як Біблія Мацийовського - ілюстрації до Старого Заповіту від невідомого, нажаль, автора, виконані аж у 1250 р. на замовлення короля Людовіка Святого. Треш і угар цих ілюстрацій нагадує нам, що Джорджу Мартіну з його "Грою престолів" до рівня аду і ізраїлю Старого Заповіту ще далеченько.

Комодор Метью Перрі в уяві японських малярів

Як воно кажуть, бомага всьо стерпить, и живопису це касаєця в повній мірі. Особливо ж - японського класичного. Був такий случай, шо 1852 року видатний американський військовий мореплавець Метью Перрі приплив до Японії з дипмісією. Місія вдалася, і замкнута від всього світу Імперія такі вирішила, шо фатить сидіть на отшибі, можна й самим одягнуть красіві мундіри замість кімоно. Але хто подумав за раніму душу місцевих художніків? Перед якими постала проблема - а як правильно малювать оцих ніпонятних заїзжих уродів зі смішними круглими оченятами? Й власне комодора Перрі, котрого так чи інак тре уважить. "Кароч ніабіссуть, прибулець, ми вас тут 250 років не бачили, тож..." - сказали вони. Бо вийшло отаке.

Шарль Едуар Делор, "Кардинал Рішельє і його коти"

Наша вікіпедія пише, шо Арман Жан дю Плессі де Рішельє був сильним і незалежним чоловіком, тому після 40 в кардинала було 14 котів. Одного з них звали Люцифер. Можливо, Люциферчик грається на оцій милій картині неокласициста 19 ст. Шарля Едуара Делора.

Як колона Бонапарта роздавила комуніста

Трошки про те, як п’ята колона була роздавлена нормальною колоною. Або «чому лівак і мудак так добре римуються».
У Парижі на Вандомській площі стоїть понині «Вандомська колона» - встановлена 1810 року на честь перемоги Наполеона під Аустерліцем. По висоті колони виконані барельєфи перемог Великої армії, на самій конструкції стоїть власне статуя Імператора. Здавалося б, це й логічно – поставити пам’ятник перемогам, що принесли славу твоїй країні, затвердили в ній громадянські свободи і зрештою уберегли її від знищення.
Але ж ні. 1871 року, після вкрай невдалої Франко-прусської війни владу у Парижі захопили провісники комуністів, ліворадикальні елементи, що назвалися Паризькою комуною. І от саме їм, відстоювачам ідей Маркса-Шарікова, апологетам інтернаціоналізму і масових розстрілів, поперек дупи стала от та сама колона зі статуєю Наполеона. Котру заповзялися знести з наступним формулюванням. Увага:
«Паризька Комуна, вважаючи, що імператорська колона на Вандомській площі є пам'ятником варварству, символом грубої сили і хибної слави, утвердженням мілітаризму, запереченням міжнародного права, постійною образою переможених з боку переможців, безперервним замахом на один із трьох великих принципів Французької республіки - Братерство, постановляє: Стаття перша і єдина. - Колона на Вандомській площі буде зруйнована».
Ну як? Повіяло вам сучасною толерантністю, «образою переможених» і запереченням власних же історичних досягнень і відмовою від них? Не повіяло редагуванням наших підручників грантовими блядьми, які бояться того, що «в підручнику недопустимо підкреслюється виключність української нації»? І це вам не декомунізація, котра знищує пам’ятники окупантам, це саме що знищення власних здобутків – і як раз таки, нагадаю, в умовах закінчення війни з Пруссією, якій Бонапарт видавав цілющих і фігурних (в оборонних війнах, підкреслю).
Що примітно, місію знищення пам’ятника французькій зброї на себе взяв ніхто інший, як живописець Гюстав Курбе. Той самий, що малював дітородні органи в скандальній картині «Походження світу». І що грав і писав ірландську повію, котру відбив у англійського художника Уістлера. Курбе вирішив, що нині він лівак-соціаліст, який повинен увійти в історію не тільки зображенням целюлітних срак французьких селянок об’ємом метр на метр на метр. А от і таким актом знищення іншого витвору мистецтва. Курбе провів свою операцію блискуче – парижани (яких сам Бонапарт за життя вважав збіговиськом нероб і пліткарів) аплодували поваленню ненависної колони. А вже за десять днів у Париж увійшли урядові війська і втопили всю Комуну у крові.
Гюставу Курбе пощастило в тому, що за попередні заслуги його не розстріляли. Але й наругу над колоною не потерпіли. Художник сів на півроку, був засуджений до величезного штрафу на потреби відновлення колони, і зрештою втік після відсидки у Швейцарію, де й помер за кілька років від цирозу. Цей штраф лівацька література називає «підлим актом реваншу бонапартистів». Але колону відновили. Стоїть вона і досі – тепер вже ані республіканці, ані навіть нацисти на неї не зазіхали. Хоча по правді, як раз за сьогоднішніх політичних розкладів у Європі є привід занепокоїтись.

Лучано Гарбарті, "Медуза Горгона з головою Персея"

Трохи цікавого сучасного мистецтва. "Медуза Горгона з головою Персея". Двометрова гумова скульптура. Автор - Лучано Гарбарті, 2008 рік.
Дурні феміністки (вибачте за тавтологію) чомусь спробували підняти цю скульптуру на щит, забувши, що в цей час морський змій вже певно доїдає бідну Андромеду, по котру не прийшов її герой. І шось в цьому є символічне, шо не кажіть.