Жіноча краса в живопису

Є в світовому живопису такі речі, котрі я нездатен осягнути своїм убогим розумом. Наприклад, хоч вбийте, я не можу зрозуміти, як можна захоплюватися картинами Рубенса - точніше, його манерою зображення жінок. Здається, вся його творчість в цьому напрямку була спрямована на задоволення комплексів голандських селянок, котрі організували рух з гаслом "Даєш центнер стандартом краси!" й "Корова - друг людини!"
Власне в мене картини з зображенням ожирілих репанок, котрі заплутуються у складках своєї шкіри і гордовито світять целюлітом, викликають блювотні позиви, - це ж треба мати такий хворий смак, щоб так забити на всі стандарти жіночої краси, і прославляти абсолютно позбавлену форми біомасу.
От хтось скаже, що в ті часи саме й були такими  стандарти красивої жінки. Одначе ж скільки ми бачимо сучасників Рубенса, котрі і близько не розділяють його бачення - от зокрема Дієго Веласкес, котрий створив полотно що за своею красою не втратило актуальності і досі.

Порівняємо. Ідеал Рубенса (і це ще такий, помірної ваги)





А от бачення Веласкеса




Як бачимо - далеко не всі жінки тоді тягнули на 100кг і не всі живописці були збоченцями а-ля Рубенс. Цікаво, що Веласкес свою Венеру малював перебуваючи в Італії - в Іспанії за таку картину можна було як мінімум загриміти на допити до інквізиції, в котрої такі зображення залишали в "душе нєпріятний слєд". Так це вам все ж не рубенсівська коньюктурщина.

Хоча зрештою, треба визнати - Голандія і досі лишається країною-непорозумінням, як і ті рубенсівські жінки. А в Іспанії через інквізиційну травлю красуні і взагалі перевелися.