Хоча наші західні сусіди, тобто ляхи, фактично з перших днів хранцузької Республіки вірно служили жабоїдам, причому просто за ідею - бити австрійців, за свободу Польщі - хранцузи в цілому і Наполеон зокрема далеко не одразу проявили хоч якусь вдячність до вправних і хоробрих слов`янських бійців. "Марш Домбровського" , "навчив нас Бонапарт воювать", це все красиво, але от підчас Італійської компанії, один з французських генералів, рятуючи свою шкуру, спокійно здав австрійцям кілька польських батальонів.
Трохи пізніше, 1802 року, вже сам Бонапарт відіслав наявні польські війська на Гаїті, придушувати виступи Туссена-Лувертюра. З 2000 бійців в Європу повернулися 160...
І все ж навіть попри таке відношення, слава не втекла від польських добровольців, котрі згодом стали однією з найбільш шанованих частин Великої армії. А найяскравіша і мабуть найкривавіша сторінка цієї слави відкрилася для лядських уланів 30 листопада 1808 року, коли імперська армія начолі з власне Імператором, стрімко просувавлася до Мадриду але різко загальмувалася біля непрохідної ущелини Сомосьєрра. Тут і сталася мабуть найбільш феноменальна атака в світовій історії кавалерії.
Вузька ущелина проходила між двома грядами гір, котрі заздалегідь зайняли 6 тисяч легких іспанських стрільців. Власне в розщелині вони розташували 16 гармат, 4 батареї по 4 гармати на відстані зо 300 метрів одна за одною. І варто було французським частинам підійти до гір, як по ним відкривався шквальний вогонь, даючи знати "дуля вам тут, жабоїди, а не прохід буде". Наполеон, подивившись на такі танці, зкомандував адьютанту на ймення Сегюр - "Пускай туди поляків!" Ледь пролунав наказ, як вперед вилетів ескадрон з 150 уланів на чолі з капітаном Козетульським. Адьютант Сегюр (згодом академік, автор відмінних мемуарів) не зрозумів наміру імператора, але цілком розумів, що людей, здається, відсилають на смерть, тому честь офіцера змусила його й самому стати в ряди атакуючих. Проте Бонапарт знав, що робить, й самі улани усвідомлювали, що від них вимагається, і вишикувавшись в колону по 4, щодуху рванули прямо на першу іспанську батарею.
Перший залп знищив передову роту наступаючих, але вже за мить друга рота перескочила гармати і в шмаття розрубала й затоптала канонірів. В цей же час на поляків полився свинцевий дощ - працювали стрільці, що засіли в горах. Залп другої батареї відправив в історію ще частину уланів, проте наступні з остервенінням втоптали в пил ще кільканадцять гарматярів. Таж історія і з третьою батареєю, котра теж встигла дати залп.
На четверту батарею йшло вже не більше сорока вцілилих уланів з останнім офіцером поручиком Ніголевським на чолі. До батареї добралися близько 25 чоловік, проте й їх вистачило щоб назавжди покінчити з артилерією захисників ущелини і на дрібний мак посікти канонірів. Останні улани, зранені і контужені, потрапили вже під обстріл піхоти. Ніголевському дісталося дві кулі і девять ударів багнетом, проте, пройшовши через пекло, він таки вижив. Ну а по трупах польських кавалеристів в атаку вже мчали французькі частини, котрі тепер фактично без бою змусили іспанців взяти ноги в руки і мчати до Мадриду. Зі 150 уланів героїчного польського ескадрону, котрий відкрив Наполеону шлях до столиці Іспанії, в цій атаці загинуло 57 чоловік, всі інші отримали поранення і контузії.
Немає коментарів:
Дописати коментар