Досить дивно, що цей от історичний сюжет не дуже зацікавив світових живописців. Але нам в пригоді стає (і не вперше) француз Жорж Рошгросс – любитель побризкати з полотна кров’ю, м’ясом і калом.
Тож перед вами годна картіна 1889 року випуску – «Бал охоплених полум’ям».
Побіжно розберемось у тому пандемоніумі, шо ся діє на екрані. Наприкінці 15 ст. Франції дещо не пощастило з монархом – себто Карлом Шостим. Карлуша був людиною просвітленою – такою, що міг від переляку прохромити мечем свого пажа, коли хтось чхне поряд, ну або ж обмазати мармизу багнюкою, запертись у чулані і три дні волати «Я жабеня Керміт, принесіть відерце мух і більше не чіпайте мене!»
Ліхой нрав божевільного мудня знаходив живий відгук у натовпі підлабузників і собутильніків, що бажали з ризиком для себе навести безладу, а потім сказати «А шо я? То король наказав корову з абатом схрестити, а його слово – закон!»
Ото і на бал до своєї дружини-королеви Карл вирішив зайти максимально оригінально – одягнувшись із гоп-компанією фаворитів у костюми «дикунів», тобто у масках і облитих смолою щільних балахонах з наліпленими жмутами шерсті. Так шоб не дати собі жодних шансів в разі шухеру, ці красавці і умніци вирішили ще й прикувати себе одне до одного ланцюгами.
Коли ця ошаліла кавалькада таки увалилася в бальний зал, благородний натовп ніц не пізнав авторів веселої задумки, тож герцог Орлеанський не знайди нічого кращого, як піднести до одного з дикунів факел, аби роздивиться його в лице. Але вже на середині фрази «А поворотись-но, синку, екий ти смішний» перший з купки дебілів у балахонах спалахнув незгірш за той самий факел. За мить вся компанья веселунів вже палала різними відтінками.
Як то не дивно, серед вереску і запаху свіжого міньйона-гріль зорієнтувалась лишень одна людина – була то 15-річна герцогиня Берійська, в котрій ся прокинули тітські інстинкти, бо королю вона була саме тіткою, хоч і на 10 років молодшою за нього. Юна герцогиня накрила короля своїм шлейфом і збила з нього полум’я, благо той зміг вирватись з ланцюгів. А от іншим любителям гарячого так не пощастило – з п'яти врятувався лише один, інші ж отримали смертельні опіки.
Власне на картині ми й бачимо, як неісторично доросла герцогиня ховає під юбкою неісторично малого короля. Чим автор нам таки натякнув на те, хто тут був дійсно дорослим у свої-то 15 років. Чи варто казати, що опісля цього і без того неврівноважений Карлуша остаточно впав у пічаль, і до кінця життя на питання «Чи не бажає його величність шашлику?», відповідав: «Нє-нє, увольте, зайнятий. В мене тут кенгуру недоєні стоять, і взагалі я вєган і пацифіст. Ти до речі хто такий?».
Ну і ясно, шо на відміну від художників, Едгар Алан По таки зацікавився забавним розіграшом і написав про це повість.
Тож перед вами годна картіна 1889 року випуску – «Бал охоплених полум’ям».
Побіжно розберемось у тому пандемоніумі, шо ся діє на екрані. Наприкінці 15 ст. Франції дещо не пощастило з монархом – себто Карлом Шостим. Карлуша був людиною просвітленою – такою, що міг від переляку прохромити мечем свого пажа, коли хтось чхне поряд, ну або ж обмазати мармизу багнюкою, запертись у чулані і три дні волати «Я жабеня Керміт, принесіть відерце мух і більше не чіпайте мене!»
Ліхой нрав божевільного мудня знаходив живий відгук у натовпі підлабузників і собутильніків, що бажали з ризиком для себе навести безладу, а потім сказати «А шо я? То король наказав корову з абатом схрестити, а його слово – закон!»
Ото і на бал до своєї дружини-королеви Карл вирішив зайти максимально оригінально – одягнувшись із гоп-компанією фаворитів у костюми «дикунів», тобто у масках і облитих смолою щільних балахонах з наліпленими жмутами шерсті. Так шоб не дати собі жодних шансів в разі шухеру, ці красавці і умніци вирішили ще й прикувати себе одне до одного ланцюгами.
Коли ця ошаліла кавалькада таки увалилася в бальний зал, благородний натовп ніц не пізнав авторів веселої задумки, тож герцог Орлеанський не знайди нічого кращого, як піднести до одного з дикунів факел, аби роздивиться його в лице. Але вже на середині фрази «А поворотись-но, синку, екий ти смішний» перший з купки дебілів у балахонах спалахнув незгірш за той самий факел. За мить вся компанья веселунів вже палала різними відтінками.
Як то не дивно, серед вереску і запаху свіжого міньйона-гріль зорієнтувалась лишень одна людина – була то 15-річна герцогиня Берійська, в котрій ся прокинули тітські інстинкти, бо королю вона була саме тіткою, хоч і на 10 років молодшою за нього. Юна герцогиня накрила короля своїм шлейфом і збила з нього полум’я, благо той зміг вирватись з ланцюгів. А от іншим любителям гарячого так не пощастило – з п'яти врятувався лише один, інші ж отримали смертельні опіки.
Власне на картині ми й бачимо, як неісторично доросла герцогиня ховає під юбкою неісторично малого короля. Чим автор нам таки натякнув на те, хто тут був дійсно дорослим у свої-то 15 років. Чи варто казати, що опісля цього і без того неврівноважений Карлуша остаточно впав у пічаль, і до кінця життя на питання «Чи не бажає його величність шашлику?», відповідав: «Нє-нє, увольте, зайнятий. В мене тут кенгуру недоєні стоять, і взагалі я вєган і пацифіст. Ти до речі хто такий?».
Ну і ясно, шо на відміну від художників, Едгар Алан По таки зацікавився забавним розіграшом і написав про це повість.
Немає коментарів:
Дописати коментар