Певно все ж таки мушу написати рецензію на цю от модну книженцію, придбану на «Книжковому Арсеналі».
Бувають такі книги, які ти береш у руки з цікавістю і бажанням глибше вивчити улюблену тему, а натомість дочитуєш її вже через силу, слідуючи принципу «ворога потрібно знати в обличчя». В мене так раніше вже було з «Французькою революцією» Альбера Матьєза, що натомість виявилась об’ємною комуністичною агіткою. Книга «Благай, кради і позичай. Митці проти оригінальності» американського публіциста Роберта Шора, що нібито висвітлює проблематику сучасного мистецтва (так званого), зрештою опиняється в ще гіршому становищі. Оскільки найкоротшим резюме всього красиво оформленого видання могло б стати просто слово «КРАДИ», без будь-яких благань.
Якщо ви, будучи притомною людиною, купуєте це чтиво просто з наміром дізнатись про історію запозичень у світовому мистецтві (а їх-то дійсно набирається по самі крокви), на вас чекає культурний удар під дих. Фактично одразу містер Шор поставить перед вами питання: «А чи взагалі має право на існування сам феномен копірайту у сучасному світі, в котрому вже все давно намальовано і написано, і неможливо створити щось оригінальне?»
Не встигаєте ви плюнути поміж сторінок, як автор провадить: Найкращим способом створити витвір мистецтва вже 50 років як є просто взяти без дозволу чужу роботу, по мінімуму наляпати на неї щось своє – і, вуаля, назвати це незалежним твором із глибоким протестним сенсом, не заморочуючись тим, що власне вашого внеску у створення «шедевру» з гулькин ніс. І здавалося б, це і є саме те огидне і безреспектне явище, варте засудження і обсміювання – проте ж ні, наполягає публіцист, в сьогоднішньому світі обмеження права митця якимось там законом і етикою – це зрада мистецької ідеї як такої.
Не дарма протягом 170 сторінок Роберт Шор прям до коликів у печінці люто захоплюється «творчістю» якоїсь американської гаргари-художниці з невимовним іменем, відомої переважно тим, що з дозволу Енді Уорхола вона запозичувала його твори, які своєю чергою також цілком базувались на чужих здобутках, і видавала їх за свої. Такий масштабний підхід нам радять взяти за взірець. «Ну а чому, власне, ні? – наче запитує в нас автор опусу, - Якщо свого часу римські скульптури стали копіями давньогрецьких, а самі потім – прототипами для творів майстрів Відродження». Довелося тобі витратити на таке «копіювання» п’ять вистражданих років із пензлем чи зубилом, або ж п’ять лінивих секунд у фотошопі – над цим Роберт Шор не замислюється, і нам не радить.
Від того, закликаючи послабити закони про охорону авторського права, автор книги зі зневагою відгукується про Альбрехта Дюрера, котрий свого часу ледь не першим у світі заявив про свої права як творця, затаскавши по судах копіювальника своїх гравюр Маркантоніо Раймонді.
Розгадка того, чому взяти готовий рекламний плакат, прибрати з нього будь-які літери і видати за власний витвір, про всяк випадок назвавши його «апропріацією», - це добре, а от шукати нові оригінальні форми і ідеї у живопису – це погано, криється ближче до завершення книги. Приблизно на цій стадії з нелегкої руки перекладачки концентрація снобливих словоформ з нашої новомови як «мисткиня» і «фотографиня» на одну сторінку сягає свого апофеозу, і під цю какофонію автор не змигнувши оком нам нагадує, що «в своєму маніфесті Карл Маркс і Фрідріх Енгельс заперечили як таку приватну власність». Тож згадане поіменно у книзі сонмище популярних нездар, що паразитує на чужій творчості, так само еволюційно робить мистецтво територією вільною від копірайту.
Якщо після цього стане сил дочитати все ж до останніх сторінок, тут, як апогей параноїдальних теорій Роберта Шора ми зможемо дізнатись, що взагалі-то сучасному митцеві не варто бути білим гетеросексуальним, і вже тим більше, чоловіком. Якщо ж митцеві так не пощастило, то свої «апропріації» (читай – наглий плагіат, замішаний на відсутності будь-яких вмінь, притаманних художнику) він мусить присвятити посилам про рівність прав. «Чому не було видатних жінок-художниць?» - питає в нас автор? Ви не зможете спитати його у відповідь – чому йому, мистецтвознавцеві, не відомі імена Артемісії Джентілескі, Софонісби Ангвісоли, чи хоча б Берти Морізо. Натомість він сам вам скаже, що плагіат і апропріація з боку сучасних жінок-митців – це суть вирок і виклик чоловічому світові. І саме в цьому напрямку має розвиватись сучасне мистецтво.
Нарешті відклавши вбік маніпулятивний і повний пересмикувань й інсинуацій підручник для невдах, я задумався, що таки ж не дарма автор, небідний богемний американець, звернувся саме до Маркса і Енгельса, чиє вчення досі нас жалить крізь віки. Бо ж дійсно, сучасні «митці», а точніше жителі вагону з Леся Подерв’янського, всіма силами намагаються побудувати свій глобальний художній комунізм. Створити сферу без поваги до чужої праці, де будь-який витвір мистецтва одразу стає «суспільним надбанням», і на його основі хвацька лівачня зможе створювати свої шкільні поділки й оголошувати їх продуктом власних високих ідей, начебто встановивши рівність між генієм і нездарністю. І тим самим, і я певен саме в цьому і є їх спільна задача, нівелювати і розмити поняття і цінність справжнього таланту – у живописі, скульптурі, графіці, тощо. Бо ж оригінальний новий твір відтепер буде прирівняно за цінністю до обісцяної газетної вирізки, наклеєної на дошку і виставленої у музеї в Нью-Йорку. Так ви дасте шанс сірості проявити себе і заробити з нічого, натомість позбавивши справжнього генія і його нащадків законних прав і коштів.
Відтак я в чергове переконався, що саме по собі авторське право і право інтелектуальної власності в цілому є породженням правого капіталістичного суспільства, і я таки радий, що принаймні цей відрізок свого життя (сподіваюсь, і подальшого теж), присвячую саме праву інтелектуальної власності, як потужному інструменту у боротьбі зі згубною і огидною лівацькою ідеологією. Тільки після прочитання цієї книги я переконався, що нові директиви ЄС про авторське право, які іноді приводять захист прав творців до стану цензури, і що лобіювання компанією Діснея продовження терміну охорони прав автора до 100 років після його смерті – це не так і погано.
Ну й як вишенька на торті. Я все ж заглянув у «дисклаймер» книги, котра паплюжить права авторів і закони про авторське право як такі, і… побачив ту саму літеру (с). Robert Shore 2017, усі права захищено. Звісно ж. Ми за свободу творчості – буквально до того моменту, поки не доведеться втрачати шмат для власного рила.
P.S. Не купуйте. В разі чого, краще сам дам почитати, але й то не раджу.
Бувають такі книги, які ти береш у руки з цікавістю і бажанням глибше вивчити улюблену тему, а натомість дочитуєш її вже через силу, слідуючи принципу «ворога потрібно знати в обличчя». В мене так раніше вже було з «Французькою революцією» Альбера Матьєза, що натомість виявилась об’ємною комуністичною агіткою. Книга «Благай, кради і позичай. Митці проти оригінальності» американського публіциста Роберта Шора, що нібито висвітлює проблематику сучасного мистецтва (так званого), зрештою опиняється в ще гіршому становищі. Оскільки найкоротшим резюме всього красиво оформленого видання могло б стати просто слово «КРАДИ», без будь-яких благань.
Якщо ви, будучи притомною людиною, купуєте це чтиво просто з наміром дізнатись про історію запозичень у світовому мистецтві (а їх-то дійсно набирається по самі крокви), на вас чекає культурний удар під дих. Фактично одразу містер Шор поставить перед вами питання: «А чи взагалі має право на існування сам феномен копірайту у сучасному світі, в котрому вже все давно намальовано і написано, і неможливо створити щось оригінальне?»
Не встигаєте ви плюнути поміж сторінок, як автор провадить: Найкращим способом створити витвір мистецтва вже 50 років як є просто взяти без дозволу чужу роботу, по мінімуму наляпати на неї щось своє – і, вуаля, назвати це незалежним твором із глибоким протестним сенсом, не заморочуючись тим, що власне вашого внеску у створення «шедевру» з гулькин ніс. І здавалося б, це і є саме те огидне і безреспектне явище, варте засудження і обсміювання – проте ж ні, наполягає публіцист, в сьогоднішньому світі обмеження права митця якимось там законом і етикою – це зрада мистецької ідеї як такої.
Не дарма протягом 170 сторінок Роберт Шор прям до коликів у печінці люто захоплюється «творчістю» якоїсь американської гаргари-художниці з невимовним іменем, відомої переважно тим, що з дозволу Енді Уорхола вона запозичувала його твори, які своєю чергою також цілком базувались на чужих здобутках, і видавала їх за свої. Такий масштабний підхід нам радять взяти за взірець. «Ну а чому, власне, ні? – наче запитує в нас автор опусу, - Якщо свого часу римські скульптури стали копіями давньогрецьких, а самі потім – прототипами для творів майстрів Відродження». Довелося тобі витратити на таке «копіювання» п’ять вистражданих років із пензлем чи зубилом, або ж п’ять лінивих секунд у фотошопі – над цим Роберт Шор не замислюється, і нам не радить.
Від того, закликаючи послабити закони про охорону авторського права, автор книги зі зневагою відгукується про Альбрехта Дюрера, котрий свого часу ледь не першим у світі заявив про свої права як творця, затаскавши по судах копіювальника своїх гравюр Маркантоніо Раймонді.
Розгадка того, чому взяти готовий рекламний плакат, прибрати з нього будь-які літери і видати за власний витвір, про всяк випадок назвавши його «апропріацією», - це добре, а от шукати нові оригінальні форми і ідеї у живопису – це погано, криється ближче до завершення книги. Приблизно на цій стадії з нелегкої руки перекладачки концентрація снобливих словоформ з нашої новомови як «мисткиня» і «фотографиня» на одну сторінку сягає свого апофеозу, і під цю какофонію автор не змигнувши оком нам нагадує, що «в своєму маніфесті Карл Маркс і Фрідріх Енгельс заперечили як таку приватну власність». Тож згадане поіменно у книзі сонмище популярних нездар, що паразитує на чужій творчості, так само еволюційно робить мистецтво територією вільною від копірайту.
Якщо після цього стане сил дочитати все ж до останніх сторінок, тут, як апогей параноїдальних теорій Роберта Шора ми зможемо дізнатись, що взагалі-то сучасному митцеві не варто бути білим гетеросексуальним, і вже тим більше, чоловіком. Якщо ж митцеві так не пощастило, то свої «апропріації» (читай – наглий плагіат, замішаний на відсутності будь-яких вмінь, притаманних художнику) він мусить присвятити посилам про рівність прав. «Чому не було видатних жінок-художниць?» - питає в нас автор? Ви не зможете спитати його у відповідь – чому йому, мистецтвознавцеві, не відомі імена Артемісії Джентілескі, Софонісби Ангвісоли, чи хоча б Берти Морізо. Натомість він сам вам скаже, що плагіат і апропріація з боку сучасних жінок-митців – це суть вирок і виклик чоловічому світові. І саме в цьому напрямку має розвиватись сучасне мистецтво.
Нарешті відклавши вбік маніпулятивний і повний пересмикувань й інсинуацій підручник для невдах, я задумався, що таки ж не дарма автор, небідний богемний американець, звернувся саме до Маркса і Енгельса, чиє вчення досі нас жалить крізь віки. Бо ж дійсно, сучасні «митці», а точніше жителі вагону з Леся Подерв’янського, всіма силами намагаються побудувати свій глобальний художній комунізм. Створити сферу без поваги до чужої праці, де будь-який витвір мистецтва одразу стає «суспільним надбанням», і на його основі хвацька лівачня зможе створювати свої шкільні поділки й оголошувати їх продуктом власних високих ідей, начебто встановивши рівність між генієм і нездарністю. І тим самим, і я певен саме в цьому і є їх спільна задача, нівелювати і розмити поняття і цінність справжнього таланту – у живописі, скульптурі, графіці, тощо. Бо ж оригінальний новий твір відтепер буде прирівняно за цінністю до обісцяної газетної вирізки, наклеєної на дошку і виставленої у музеї в Нью-Йорку. Так ви дасте шанс сірості проявити себе і заробити з нічого, натомість позбавивши справжнього генія і його нащадків законних прав і коштів.
Відтак я в чергове переконався, що саме по собі авторське право і право інтелектуальної власності в цілому є породженням правого капіталістичного суспільства, і я таки радий, що принаймні цей відрізок свого життя (сподіваюсь, і подальшого теж), присвячую саме праву інтелектуальної власності, як потужному інструменту у боротьбі зі згубною і огидною лівацькою ідеологією. Тільки після прочитання цієї книги я переконався, що нові директиви ЄС про авторське право, які іноді приводять захист прав творців до стану цензури, і що лобіювання компанією Діснея продовження терміну охорони прав автора до 100 років після його смерті – це не так і погано.
Ну й як вишенька на торті. Я все ж заглянув у «дисклаймер» книги, котра паплюжить права авторів і закони про авторське право як такі, і… побачив ту саму літеру (с). Robert Shore 2017, усі права захищено. Звісно ж. Ми за свободу творчості – буквально до того моменту, поки не доведеться втрачати шмат для власного рила.
P.S. Не купуйте. В разі чого, краще сам дам почитати, але й то не раджу.
Немає коментарів:
Дописати коментар