Ся відірвавшись від наукових пошуків (ех…), на хвилину запропоную вам глянуть на примітну картину одного дивного англійця. «Двадцяте сторіччя» (1932) – у виконанні Крістофера Річарда Невінсона (1889 – 1946).
Читаючи біографію Невінсона, доходиш думки, що людина по життю дещо застрягла на роздоріжжі. Так буває, коли в тебе батько видатний військовий кореспондент-суфражист (хтозна, як так буває), а мати лівачка-феміністка. Тому коли почалася Перша Світова – нарваність батька спонукала Невінсона піти на фронт, а от лівацтво матері примусило сказати, що він пацифіст, і буде працювати лише в госпіталі. А між тим, старіючого батька поранили в битві при Галліполі. Та все ж таки, мусимо визнати, що Невінсон дав світу дещо більше, ніж свої військові подвиги.
Справа в тому, що ще напередодні війни Річард задружився з право-радикальним художником Уіндемом Льюісом (про нього я писав нещодавно – «Капітуляція Барселони»), і з засновником італійського футуризму, майбутнім соратником Муссоліні – Філіппо Марінетті. Тож вплив на молодого художника деяких стилів і ідей став очевидним. Не взявши в руки гвинтівку, на фронті Невінсон малював без упину. Малював так, що на сьогодні ми можемо назвати його одним з кращих художників тієї війни, бо робив він це страшно, реалістично і атмосферно. В першому коментарі – картина «Врожай битви», де німецькі і англійські солдати однаково несуть понівеченим полем своїх перемелених артилерією і кулеметами товаришів. Сам Невінсон, розриваючись між обов’язком і протекцією впливового батька, був офіційно визнаний «військовим художником», але з фронту його все одно прибрали подалі.
І от, після війни, все так само не знаходячи собі місця по життю, Невінсон малює ось це «Двадцяте сторіччя». Тут вже явно згадавши про той самий італійський футуризм. І певно втрапив з тим в десятку. Роденівський мислитель, якщо порівняти зі скульптурою, вже не просто замислився. Він вчепився зубами у свою руку, у відчаї намагаючись осягнути, що навкруг ся діє. Праві, ліві, мерзотні комуняки з одного боку, а навпроти прапори зі свастоном, багнети, літаки і артилерія, революції і вуличні бої на фоні хмарочосів – всього цього галасу ще зовсім нещодавно не було.
Мислитель хоче гуманізуватись, він бажає пізнати сенс життя, хоче відсторонитись. А в морду йому тичуть багнетом, і кажуть «Так ось же ж він, сенс. Ти обереш собі який прапор?». Як казав Карл Юнг – всі наші грізні боги досі живі, але тепер їхні імена завершуються на «-ізм». Ці боги заповнили нову епоху, а 20 століття так і не визначилось, з ким воно, і що воно таке. Певно художник таки відчував, що він і сам в своїх шмарклях і постійних депресіях так і загруз, не знаючи, з ким він. Проте з цієї ж причини в нього і вийшов чудовий портрет всього століття. Хоча йшов тільки 1932 рік – найгірше було попереду.
Сам Невінсон, скажімо прямо, закінчив незаслужено погано. Коли почалась Друга Світова його італійський друг Марінетті, котрий не страждав муками вибору, все ще воював добровольцем і творив у свої 65, хоча вже як ворог Великобританії. А от Невінсон на той момент не міг творити вже нічого. Але про це вже якось прочитаєте самі.
Читаючи біографію Невінсона, доходиш думки, що людина по життю дещо застрягла на роздоріжжі. Так буває, коли в тебе батько видатний військовий кореспондент-суфражист (хтозна, як так буває), а мати лівачка-феміністка. Тому коли почалася Перша Світова – нарваність батька спонукала Невінсона піти на фронт, а от лівацтво матері примусило сказати, що він пацифіст, і буде працювати лише в госпіталі. А між тим, старіючого батька поранили в битві при Галліполі. Та все ж таки, мусимо визнати, що Невінсон дав світу дещо більше, ніж свої військові подвиги.
Справа в тому, що ще напередодні війни Річард задружився з право-радикальним художником Уіндемом Льюісом (про нього я писав нещодавно – «Капітуляція Барселони»), і з засновником італійського футуризму, майбутнім соратником Муссоліні – Філіппо Марінетті. Тож вплив на молодого художника деяких стилів і ідей став очевидним. Не взявши в руки гвинтівку, на фронті Невінсон малював без упину. Малював так, що на сьогодні ми можемо назвати його одним з кращих художників тієї війни, бо робив він це страшно, реалістично і атмосферно. В першому коментарі – картина «Врожай битви», де німецькі і англійські солдати однаково несуть понівеченим полем своїх перемелених артилерією і кулеметами товаришів. Сам Невінсон, розриваючись між обов’язком і протекцією впливового батька, був офіційно визнаний «військовим художником», але з фронту його все одно прибрали подалі.
І от, після війни, все так само не знаходячи собі місця по життю, Невінсон малює ось це «Двадцяте сторіччя». Тут вже явно згадавши про той самий італійський футуризм. І певно втрапив з тим в десятку. Роденівський мислитель, якщо порівняти зі скульптурою, вже не просто замислився. Він вчепився зубами у свою руку, у відчаї намагаючись осягнути, що навкруг ся діє. Праві, ліві, мерзотні комуняки з одного боку, а навпроти прапори зі свастоном, багнети, літаки і артилерія, революції і вуличні бої на фоні хмарочосів – всього цього галасу ще зовсім нещодавно не було.
Мислитель хоче гуманізуватись, він бажає пізнати сенс життя, хоче відсторонитись. А в морду йому тичуть багнетом, і кажуть «Так ось же ж він, сенс. Ти обереш собі який прапор?». Як казав Карл Юнг – всі наші грізні боги досі живі, але тепер їхні імена завершуються на «-ізм». Ці боги заповнили нову епоху, а 20 століття так і не визначилось, з ким воно, і що воно таке. Певно художник таки відчував, що він і сам в своїх шмарклях і постійних депресіях так і загруз, не знаючи, з ким він. Проте з цієї ж причини в нього і вийшов чудовий портрет всього століття. Хоча йшов тільки 1932 рік – найгірше було попереду.
Сам Невінсон, скажімо прямо, закінчив незаслужено погано. Коли почалась Друга Світова його італійський друг Марінетті, котрий не страждав муками вибору, все ще воював добровольцем і творив у свої 65, хоча вже як ворог Великобританії. А от Невінсон на той момент не міг творити вже нічого. Але про це вже якось прочитаєте самі.
Немає коментарів:
Дописати коментар