Я вже давно казав, що італійці не вміють воювати, що вони впевнено і настирливо показували світу останні приблизно півтори тисячі років опісля розвалу Римської імперії. Вони не вміють воювати настільки, що Макіавеллі в своїх працях не жалів брудної лайки для місцевої лінивої бидлосолдатні, котра вигрібала по черзі від французів, німців, швейцарців і іспанців, нікому не даючи ради. Вони були погані настільки, що Наполеон навіть вже за дефіциту вояків відмовлявся приймати в лави армії зачуханих уголовників-неаполітанців. Вони були нікакущі настільки, що у ПСВ допоки вся Європа стікала кров’ю на позиціях, німці одним махом брали 250 тисяч італійських полонених і не знали що з ними робить. Італійці воюють так погано, що ще на початку ДСВ вони впевнено вигрібали від греків (!), а потім від усіх поспіль.
Проте всі ці неприємні факти ніяк не говорять про то, шо італійці – погані вояки. Просто не вміють воювати. Підтвердження тому пересічний італієць вже 500 років шукає в наступній гішторії.
1503 року, коли іспанці і французи дали макаронам чергових люлєй і поділили між собою їх землі, потроху почав ся назрівать і конфлікт між колишніми союзниками. І от в локальній стичці поміж гішпанцями і жабоїдами при Каноса-ді-Пулья пролилася кров, переважно французька, а в полон до іспанців втрапило кілька вельми й вельми шляхетних хранцузьких вояків. Шляхта вона і є шляхта, тому полонених ввічливо запросили на спільний банкет з переможцями. Вина полилися невеличкою річкою, і аж настільки вдарили в голову благородному Шарлю де ла Мотту, що він не знайди ніц кращого ніж ляпнути: «Ну програти вам, гішпанцям, то не сором. Але що тут з нами за столом роблять ці криворукі італійські боягузи, ваші, пардон, союзнички? Коли то вони стали достойними собутильніками?»
На такий закид з місця ся підхопив іспанець Іньіго Лопес де Айала (оригінально як): «Спокініше, місьє! Наші італійські друзі б’ютья незгірш за нас з вами». «І ща ми вам це покажемо» - сплюнув під ноги французу знаний місцевий кондотьєр Етторе Ферамоска. Виклик було прийнято, і за іспанського посередництва сторони оговорили умови дуелі: на широкому полі біля містечка Барлетта 13 італійців з Ферамоскою на чолі виходили битись проти 13 французів – за кожного фрага призначено викуп у 100 дукатів.
Коли всі протверезіли, зробили пробіжку і сходили в качалку, сторони обмінялися заручниками і зійшлися… Сказать, шо італійці просто винесли суперника в одну калітку, значило б не сказати нічого. За лічені хвилини французи отримали одного двохсотого, одного важкого трьохсотого, інші отримали таких цілющих і фігурних, що мусили здатися. А зважаючи на те, що жабоїди були впевнені в перемозі, і навіть не прихопили на поле бою лапатнікі з дукатами, їм прийшлося ще й посидіть в кутузці, допоки рідня і друзі не підвезли викуп. З чим всі були щасливо й відпущені (для того, щоб в тому ж 1503 році регулярно вигрібати від іспанців в війні, що вже ся почала).
Ну я то до чого. Мож після «турніру при Барлетті» ЧСВ італійців сягнуло таких вершин, що вони вирішили, шо перемог з них на наступні 4-5 століть доста. А скоріш за все, вони таки дійсно вояки, але не армія. Але суть в тому, що оцю маленьку, локальну, мало відому в світі й нічого не значущу переможеньку макарони аж так старанно оберігають і лілєють, шо вона на тотальному воєнному безриб’ї стала сюжетом опер, балетів, скульптур, марок, дитячих утрєніків і картин. Більш того, на італійській вікіпедії є стаття про кожного (!) місцевого вояка, шо брав участь в турнірі, хоча цей факт їх біографії - то взагалі єдине, шо про тих кондотьєрів відомо (окрім Ферамоски звісно). А вже ж як цю тему розкачували підчас Рісорджіменто! То ми можемо побачити на не ахті якій картині угорсько-італійського пейзажиста Андраша Марко, намальованій 1863 року, як раз у розпал боротьби за об’єднання Італії. Пір’я на плюмажах кагбе натякає, хоча які там тріколори в 1503 році-то?
Проте всі ці неприємні факти ніяк не говорять про то, шо італійці – погані вояки. Просто не вміють воювати. Підтвердження тому пересічний італієць вже 500 років шукає в наступній гішторії.
1503 року, коли іспанці і французи дали макаронам чергових люлєй і поділили між собою їх землі, потроху почав ся назрівать і конфлікт між колишніми союзниками. І от в локальній стичці поміж гішпанцями і жабоїдами при Каноса-ді-Пулья пролилася кров, переважно французька, а в полон до іспанців втрапило кілька вельми й вельми шляхетних хранцузьких вояків. Шляхта вона і є шляхта, тому полонених ввічливо запросили на спільний банкет з переможцями. Вина полилися невеличкою річкою, і аж настільки вдарили в голову благородному Шарлю де ла Мотту, що він не знайди ніц кращого ніж ляпнути: «Ну програти вам, гішпанцям, то не сором. Але що тут з нами за столом роблять ці криворукі італійські боягузи, ваші, пардон, союзнички? Коли то вони стали достойними собутильніками?»
На такий закид з місця ся підхопив іспанець Іньіго Лопес де Айала (оригінально як): «Спокініше, місьє! Наші італійські друзі б’ютья незгірш за нас з вами». «І ща ми вам це покажемо» - сплюнув під ноги французу знаний місцевий кондотьєр Етторе Ферамоска. Виклик було прийнято, і за іспанського посередництва сторони оговорили умови дуелі: на широкому полі біля містечка Барлетта 13 італійців з Ферамоскою на чолі виходили битись проти 13 французів – за кожного фрага призначено викуп у 100 дукатів.
Коли всі протверезіли, зробили пробіжку і сходили в качалку, сторони обмінялися заручниками і зійшлися… Сказать, шо італійці просто винесли суперника в одну калітку, значило б не сказати нічого. За лічені хвилини французи отримали одного двохсотого, одного важкого трьохсотого, інші отримали таких цілющих і фігурних, що мусили здатися. А зважаючи на те, що жабоїди були впевнені в перемозі, і навіть не прихопили на поле бою лапатнікі з дукатами, їм прийшлося ще й посидіть в кутузці, допоки рідня і друзі не підвезли викуп. З чим всі були щасливо й відпущені (для того, щоб в тому ж 1503 році регулярно вигрібати від іспанців в війні, що вже ся почала).
Ну я то до чого. Мож після «турніру при Барлетті» ЧСВ італійців сягнуло таких вершин, що вони вирішили, шо перемог з них на наступні 4-5 століть доста. А скоріш за все, вони таки дійсно вояки, але не армія. Але суть в тому, що оцю маленьку, локальну, мало відому в світі й нічого не значущу переможеньку макарони аж так старанно оберігають і лілєють, шо вона на тотальному воєнному безриб’ї стала сюжетом опер, балетів, скульптур, марок, дитячих утрєніків і картин. Більш того, на італійській вікіпедії є стаття про кожного (!) місцевого вояка, шо брав участь в турнірі, хоча цей факт їх біографії - то взагалі єдине, шо про тих кондотьєрів відомо (окрім Ферамоски звісно). А вже ж як цю тему розкачували підчас Рісорджіменто! То ми можемо побачити на не ахті якій картині угорсько-італійського пейзажиста Андраша Марко, намальованій 1863 року, як раз у розпал боротьби за об’єднання Італії. Пір’я на плюмажах кагбе натякає, хоча які там тріколори в 1503 році-то?
Немає коментарів:
Дописати коментар